Нетиповий "посібник" із громадянської непокори

Як уже повелося, я пишу відгуки на Гаррі з позиції педагога, тому продовжу. 
«Гаррі Поттер і Орден Фенікса» - це не просто фентезі, це найстрашніший кошмар будь-якого освітянина, втілений на папері. Якщо ви хочете зрозуміти, як знищити школу зсередини, просто спостерігайте за Долорес Амбридж. З методичної точки зору, вона  це абсолютне зло. Її підхід «теорія без практики» - це карикатура на найгірші «освітні реформи», які нам іноді спускають згори. Читати сцени її уроків мені фізично боляче: це отой мертвий формалізм, який вбиває в дітях будь-яке бажання вчитися. А ці нескінченні «Освітні декрети» на стіні? Це ж геніальна сатира на нашу паперову бюрократію! Замість того, щоб вчити, школа тоне в заборонах та інструкціях. Амбридж страшніша за Волдеморта, бо вона реальна. Такі «жаби» в рожевих кофтинках, на жаль, трапляються в реальних педколективах - люди, які насолоджуються владою і прикривають садизм «турботою про дисципліну».

Гаррі в цій книзі мабуть таки переживає підліткову кризу. Він кричить, зривається, грубить. Проте, я розумію, що його агресія - це класичний психологічний механізм захисту і крик про допомогу. Рятує ситуацію самоорганізація і  «Дамблдорова Армія» - ідеальний приклад проєктного навчання та peer-to-peer (рівний-рівному). Коли діти розуміють, навіщо їм знання, вони показують дива мотивації.

Ця книга - посібник із громадянської непокори. Вона вчить нас доволі важливих речей (особливо, в плані нашої країни, як показали події 2004 та 2014 рр. ): коли закон стає несправедливим, а змі брешуть, критичне мислення і солідарність - це єдина зброя, що лишається. Важкий, в’язкий, але необхідний текст про те, як система намагається зламати особистість і чому їй це не вдається.