Читала цю книгу та думала: і кинути би варто, - бо час забирає, а натомість нічого, окрім шоку та якигось тваринних відчуттів, не дає, - і цікаво, чим же вона закінчиться.
Ця, як і інші дві книги Люко Дашвар, що я прочитала, щоразу переконуючи себе поставити крапку із її книжками, досить специфічна, бо поєднує, здавалося б, непоєднуване. Тут любов до Батьківщини, що стає ключиком до розгортання справжньої історії, насправді є способом заможної та розпещеної панянки отримати те, чого вона враз забажала, навіть не розуміючи, навіщо.
І повернення її до Києва, що, як вона собі думає , є її рішенням, насправді виявляється черговим поворотом неосяжної Долі та її законів. А далі все та ж Доля бере зв'язувати дві нитки дівочого та хлоп'ячого життя, наче те коралове намисто, що колись розірвалося, і його треба обов'язково зв'язати.
Історія у виконанні Люко Дашвар емоційна, пристрастна, груба, трагічна, проста, із домішками сільських образів та персонажів, із вкрапленнями подій світової історії та наведенням ряду випадковостей (курка, німець, цукерка), що з часом перетворюються на цеглинки цієї історії, адже заберіть хоча б одну з них, і все розірветься на шматки, як намисто на намистинки.
Оце намисто вже не випадковість, воно є навіть не символом, а головним персонажем, що проживає своє життя: з'являється у певний момент, розривається і ніби губиться, коли треба, знаходиться, знову коли ніхто не очікує, надає сили та перетворює світ, знову губиться, аби з'явитися, наче фенікс з попелу, до нового життя, - тобто нової історії.
Чи є ця книга про кохання? Не знаю навіть, не впевнена, що Маруськіни почуття є коханням. А от Стьопині - це точно кохання. Та таке, що несе тугу та калічить усе життя.