Чи не найкращий польський нуар

Зиґмунт Мілошеський - це просто топчик для тих, хто любить, коли в детективі все максимально похмуро, цинічно і з лютими психологічними вивертами. Уяви собі якийсь старий монастир у Варшаві, куди завалюється купка людей на дуже специфічну групову психотерапію. Ця штука називається «розстановки» - такий конкретний майндфак, коли учасники грають ролі родичів одне одного, щоб витягнути назовні всякі глибокі травми, страхи і гнилі сімейні таємниці. Вони там колупаються в мізках, емоційно вивертаються навиворіт, коротше - тотальний дурдом. І от після такої важкої сесії, наступного ранку, одного з цих пацієнтів знаходять мертвим. Причому завалили його максимально дико - просто встромили в око рожен.
Розпетлювати цю дікуху береться прокурор Теодор Шацький. І він, чувак, тупо один із найяскравіших персонажів у сучасному детективі. Шацький - це тобі не якийсь ідеальний супергерой чи правильний коп зі стерильних серіалів. Це втомлений, місцями наглухо цинічний тип, якого дістала рутина, нудний шлюб і вся ця варшавська метушня. Але слідчий мозок у нього варить просто як швейцарський годинник.

Найбільший кайф цієї книги в тому, як Мілошеський бере класичний сюжет «вбивства в зачиненій кімнаті», бо всі підозрювані - це виключно ті самі пацієнти з терапії, і ніхто чужий зайти не міг і змішує його з жорсткими психологічними іграми. Слідчому доводиться не просто збирати відбитки чи опитувати свідків, а реально лізти в їхні поплавлені мізки, бо кожен із них міг зірватися з котушок після тієї терапії.

Це жирнющий, атмосферний європейський детектив, бо тут є і брутальне вбивство, і чорний гумор, і дуже крутий, глибокий розклад по психології без жодної нудної води. Шацький зі своїм снобізмом і гострим язиком тупо краде серденько.