Майстерність фіксації моменту

Нещодавно я прочитав «Закладку» Дмитра Лазуткіна і хочу сказати, що у мене взагалі не було відчуття, що я читаю звичайну поетичну збірку. Для мене цей текст став чимось на кшталт кардіограми, де кожен зубець - це або різкий спалах адреналіну, або раптове занурення в глуху, щемку тишу. Назва книги неймовірно влучна, адже закладка - це завжди про зупинку, про зафіксований момент, на який ти обов'язково маєш повернутися після довгої паузи. Лазуткін фіксує тут межові стани, коли звичний мирний побут із його кав'ярнями, вечірніми розмовами та випадковими поглядами раптово стикається з холодним залізом війни, і цей злам я відчув майже фізично через його фірмовий, дуже ритмічний і водночас рубаний стиль.

Мене вразило, як тонко автор балансує на межі між жорстким реалізмом і майже інтимною лірикою. У його віршах я побачив не плакатний патріотизм, а живих людей із їхніми страхами, пам'яттю, шрамами та відчайдушною жагою жити всупереч усьому. Ритміка цих текстів тримала мене в постійному напруженні: вона часом нагадувала мені пульсацію в скронях під час бігу, а часом - чіткий, військовий марш, який раптово обривається на напівслові. Кожен образ тут настільки рельєфний, що я буквально бачив ці нічні вокзали, задимлені горизонти та обличчя тих, хто змушений залишати свої домівки. Для мене «Закладка» стала емоційним документом епохи, де приватні людські історії переплітаються з великою історією цілої країни, не дозволяючи забути жодної важливої деталі. Це дуже сильне, чесне і моментами болюче читання, яке не намагається розважити, а змушує твій внутрішній хронометр цокати в унісон із кожним написаним рядком.