Цирк іде

це не роман, а витончена гравюра, викарбувана на полях чужої долі. Модіано — чаклун меланхолії, що занурює нас у свій неповторний світ, де сьогодення і минуле, наче два дзеркала, відбиваються одне в одному. Це спроба упіймати на дотик метелика спогадів — невловиме відчуття, атмосферу, обриси людини, що, можливо, існувала лише в одну-єдину мить.

В епіцентрі цієї примарної оповіді — жінка-міф, на ім'я Жизель. Вона, як мимохідний промінь світла, з'являється в житті героя, і ця випадкова зустріч стає ключем до дверей її таємниць, що ведуть у нікуди. Жизель — це фантом, який існує лише у пам'яті, наче стара, вицвіла фотографія, що зберігає більше запитань, ніж відповідей.

Сюжет тут не стільки розвивається, скільки розчиняється. Це калейдоскоп сновидінь: уривки діалогів, мазки паризьких вулиць, шепіт стін у старих готелях. Модіано не будує інтригу, він майструє атмосферу — тонку, як павутинка, і пронизану тривогою, невизначеністю та щемкою самотністю. Париж у нього — це не місто закоханих, а лабіринт тіней, де блукають привиди минулого, а кожна бруківка зберігає відбитки давно зниклих кроків.