Давай вже рубати духів!

Застрибуйте в кеби, хапайте залізні рапіри та перевірте запаси магнію, бо ми ниряємо у суцільний лондонський морок. Другий том Джонатана Страуда  «Череп, що шепоче» - це далеко не дитяча страшилка на ніч. Це густий, прокурений ектоплазмою дарк-вайб, де смерть буквально стоїть за спиною, а твій найкращий порадник - відбитий на всю голову мертвяк у скляній банці.

Череп нарешті прорізав голос, і чує його лише Люсі. Цей тип - просто геніальний троль. Його чорнючий гумор, постійні підколи та спроби змусити команду перебити одне одного витягують діалоги на абсолютно новий, жорсткий левел.
Кістяне дзеркало доктора Бікерстафа - це чистий, нерозбавлений горор. Сцена нічного розкопування залізної труни прописана так щільно, що ти фізично відчуваєш могильний сморід. Страуд не жаліє нервів: тут реальний саспенс, від якого мурашки маршують спиною.
 Жорстке протистояння Локвуда з піжоном Квіллом Кіппсом із мажорного агентства Фіттес додає шаленого драйву. Це вже не просто рутинне полювання на привидів, це справа честі, де переможений має публічно вигрібати приниження.
А от що трохи бісить, то це коли Локвуд час від часу конкретно виносить мозок своєю сліпою бравадою. Його манія лізти в найлютіший треш без нормального плану виглядає не як епічна сміливість, а як тупий ризик, через який Люсі та Джордж постійно ходять по лезу ножа.
Поки банда розгойдується, копається у старих паперах і намагається скласти пазл до купи, динаміка трохи просідає. Джордж зі своїми пончиками і книжками - це круто, але іноді хочеться просто крикнути: «Хорош читати, давайте вже рубати духів!».
Та попри ці мілкі недочоти  «Череп, що шепоче» розриває всі безпечні шаблони першої книги. Це брутальне, стильне і максимально іронічне міське фентезі, де ставки летять у космос, а таємниці стають тільки бруднішими.