"Дівчинка-ворона"

Ось тут обережно: якщо ви думаєте, що читали жорсткі скандинавські трилери, то після «Дівчинки-ворони» вони вам здадуться дитячими казками на ніч. Ерік Аксл Сунд (це насправді двоє шведів, які пишуть як один колективний психопат) видали таку концентрацію чорноти, що її хочеться змити з себе з милом відразу після прочитання.

Стартуєм з такої тєми.  У Стокгольмі знаходять тіло хлопчика. І це не просто вбивство - тіло муміфіковане, понівечене і кинуте в парку, як непотрібне сміття. Копи, ясна річ, у шоці, бо це не схоже на звичайні розборки наркодилерів. Справу веде комісар Жанетт Чіберг - жінка, у якої в самій життя розвалюється на шматки, бо вдома син-підліток, якому на неї плювати, і купа боргів.
Вона розуміє, що сама не витягне цей блудняк, тому кличе на допомогу психотерапевтку Софію Цеттерлунд. Софія - спеціалістка з травм, вона працює з дітьми-солдатами з Африки та жертвами насильства. І поки вони вдвох намагаються зрозуміти, що за виродок полює на дітей, паралельно вилазить історія самої Софії та її дивної пацієнтки Вікторії Бергман. Зрештою, всі ці ниточки сходяться в такий тугий вузол з педофілії, тортур і дитячих травм, що стає реально важко дихати. І потім нам з авторами цей клубок розплутувать. 

 Книга рубана, холодна і абсолютно безжальна. Автори не граються в натяки - вони б’ють фактами по голові. Тут немає "світла в кінці тунелю". Стокгольм показаний не як місто IKEA та щасливого соціалізму, а як бетонна клітка, де в кожному підвалі може відбуватися люта дичина.

Головна фішка для мене лічно - це психологія. Книга препарує те, як ламається людська психіка. Як із жертви виростає кат, і як це замкнене коло насильства неможливо розірвати. Це не просто детектив "знайди вбивцю", це глибоке занурення в шизофренію, розщеплення особистості та найтемніші кутки людської підсвідомості. Тобі весь час здається, що ти сам потроху божеволієш разом із героями. Щоб таке читать, треба мати непогані нерви, скажу я вам.