«Доця» –це як розмова з сусідкою, яку зустрів через вісім з половиною років по всьому, що я і вона пропустили через себе в 2014-му, в нашому Донецьку. Ми так і спілкувалися ж жінкою, яка є доцею в романі і збірним образом різних людей. Вона поділилася історією своїх дій в умовах окупації міста, а я подумки переривав її монолог вкрапленнями своїх спогадів. Наші сліди залишалися на вулицях і, імовірно, при тих чи інших подіях ми могли знаходитися в якомусь метрі одне від одного. Та так і було, хоча деяка обережність змушувала нас не надто рвати на собі сорочки, коли хотілося дещо висловити, зустрічаючись з містянами, які чекали «асвабадітєлєй» від найгіршого із садистів нового століття.

          Отак я вмонтував себе, свою родину в сюжет книжки. В ній ви не прочитаєте всіх моїх спогадів, моїх переживань і навіть деяких моментів, подібних до епізодів з життя головної героїні, цієї доці, коли дійсно, давши їм певний аналіз, можна констатувати: тут і отут, в певні хвилини годинник історії одного життя міг зупинитися. Жінка із книжки – ілюстрація до біографій тих, хто уособлював Донбас зразка 2014 року, на противагу представникам дамбаса – термін, породжений Революцією гідності і подальшою війною. В Донецьку наближення війни відчувалося за кілька років до того. Це за умов уважного аналізу всього, що відбувалося в країні і за її межами на схід і північ від державного кордону. Ми приблизно оцінювали людей, які живуть поруч, працюють з нами: їхні настрої, готовність до дій і таке інше. І все-одно, припустилися стількох помилок. Хтось несподівано опинився не в тому таборі. Та що там люди? Донецькі органи безпеки і внутрішніх справ, як з’ясувалося, працювали не на нашу країну. І мене дуже напружували ті моменти, коли на самому початку всієї каші я звертався туди з сигналами по конкретних антидержавних діях. А ще ходив до комісаріату, щоб у разі чого військові про мене не забули, писав свої дані в журналі, тихо радіючи, що переді мною записалися аж понад вісімдесят донеччан, готових захищати Донецьк від агресора. Здається, доця не припустилася стількох прикрих проколів, через які три літніх місяці внутрішня пружина скручувалася в очікуванні найгіршого. А найгіршим можна вважати таку поразку, коли навіть не встигнеш зробити хоч щось для захисту країни. Ми інакше уявляли захист. Як в класичні війні: ворог підступає, рухаючись від кордонів, а ми риємо шанці, будуємо лінії оборони і зустрічаємо дружнім вогнем. Правду дуже добре відображено к книжці. Вона ганебна і нереальна, уяви таке років так п’ятдесят тому. Ворог прийшов не з танками. Танки підтягнулися трохи пізніше (піднялися з «шахт»). Першими в місті опинилися коротко стрижені особи в треніках, впереміж з місцевими биками, доволі агресивні, не спотворені інтелектом, але готові до дій і забезпечені первинними засобами для побиття на смерть. Другий ешелон, підключений місцевими активістами – пенсіонери. Оті ж баби, які перекривали дорогу українській техніці, яка не могла увійти в міста і навести там лад. Театральна вистава «захисту» відділків міліції завершилася розподілом зброї із міліцейських зброярень, військових частин, органів безпеки. І єдина зброя українців – державний прапор, який несли в бік центральної площі до місця, де віддав життя перший герой мирного спротиву. Місто перестало бути нашим ще тоді, коли сніг впевнено відбілював його, а до літа… Що й казати?

          Але, що ж я тут розповідаю про себе? З іншого боку, чому ні? Доця – одна з багатьох, хто пройшов через біль. Просто вона знайшла своє місце, чинячи опір ворогу всередині окупованого міста. Хтось не знайшов, а дехто робив речі, про які не ділилися навіть з близькими знайомими. Втілення авторського задуму просто прекрасне! Без натяжек, які трапляються у письменників, коли вони надають літературної форми первинним нарисам. Звісно, як донеччанин, я помітив дрібнички, які можна підкорегувати. Але ж для того треба бути донеччанином. А авторка роману ніколи не була в моєму місті. Її робота по максимуму достовірна. Колись, в 2014-му, я шукав контактів з закордонними журналістами і пропонував показати сліди злочинів окупантів мого міста. Не склалося. Та всі ми віримо в нашу Перемогу і тоді, можливо, Горіха Зерня захоче пройтися вулицями своїх книжкових героїв. То підемо?