ДОРОГА ДО ХРАМУ (Григорій Штонь. Візії. – К. , Котигорошко, 1995)

Є поезія, що стає зрозумілою відразу, після її першого прочитання, і не вабить до себе вдруге. Очевидно, через свою художньо-естетичну примітивність. Це аж ніяк не скажеш про «Візії» Григорія Штоня. Вони саме тим і притягують, що не прості за своєю філософською палітрою поетичного мислення та естетичною функцією зображення. Їх глибинний зміст осягається розумом лише після вдумливого і неодноразового прочитання. А чи не в цьому їхня магічна сила і вивершеність?.. Не так часто в нашій літературі трапляються поетичні твори, над якими хочеться замислитись, поміркувати. Переді мною збірка Григорія Штоня «Візії» (Київ, Котигорошко, 1995). Однак, перш ніж перейти до міркувань над поетичними знахідками, – кілька слів про майстра художнього слова. У кожного своя дорога до Храму. Та й Храми у кожного свої. Духовним Храмом Григорія Штоня є глибоко художній світ поезії, прози, критики, а ще – мистецтва, що народжується з-під легких доторків пензля до полотна і здатне розповісти про найбільший талант майстра такого художнього жанру, який житиме віки й тисячоліття і стане свідком епохи, що виплекала обдарованого митця з найтоншим баченням світу і зафіксованих на скрижалях часу подій. З Григорієм Максимовичем Штонем випало мені зустрітись на кострубатій (як на сьогоднішній час) дорозі до Храму Науки. Щоправда, йому та дорога була вже відомою, оскільки добре знав усі її вибоїни і збочення, а для мене в той час ще все було, наче в тумані, бо йшла нею вперше, тягнучи за собою важкий кандидатський хрест. Та, побачивши в моїй особі «мученика», Григорій Максимович не пройшов мимо, а в бажанні полегшити ношу з розумінням протягнув руку і взяв на себе роль добродійника. Воістину, не часто сьогодні можна зустріти подібну людину. Як на мене, таке ставлення до оточуючих є свідченням великого благородства душі, в якій переважають унікально-чисті кольори. З тих пір (як перетнулись наші шляхи) поступово розсіювались в моїх очах світоглядні тумани, рожевів літературний обрій, а свідомість наповнювалась духовними барвами прозріння. Не зовсім просто розповідати про митця. Завжди відчуваєш якусь пересторогу щось недоказати, в чомусь обмовитись. Подвійна складність, коли той митець, крім усього, є для тебе ще й Учителем і наставником. Однак, як би там не було, а найбільша прикрість породжується не від мовленого позитиву, а від загубленого, чи просто такого, що не може зродитись у силу якихось причин. Отож, сьогодні я хочу торкнутися щирим словом до найпотаємніших глибин душі свого Учителя – талановитого вченого, відомого критика, прозаїка, поета і художника Григорія Максимовича Штоня. Як багато поєднано в одній людині! І все це на фоні великої порядності, шляхетності його характеру набуває особливих відтінків. Гідні захоплення принципи і норми його життєвої моралі: людина без маски, напрочуд порядна, безкомпромісна, вольова, наділена гострим розумом, до глибини душі щира. Ця постать зринає сьогодні як випадковість у нашому суспільстві, якому так бракує цих чеснот. Не варто нікого переконувати, що розум не розкіш, а гігієна. Гігієна духовного здоров’я, такою ж мірою необхідного для життя, як і здоров’я фізичне. Завжди під час спілкування з Григорієм Максимовичем відчуваю, як пробуджується потреба зайняти розум, потреба думати, мислити, розуміти те, що бачиш. І хай скаже хтось після цього, що він не філософ! Учитель з-поміж Вчителів, Філософ в корені духовнім. Він душу зболену зцілив І словом мудрим світ наповнив. Серед оточення творчих планів Григорій Штонь не шукає внутрішнього комфорту, а служить загальній справі, добре розуміючи при цьому свою особисту місію – покликання удосконалювати світ, творити мистецтво, яке б активно споживалося часом. У космічному Храмі його власної душі обурлива реакція на фальш, брехню, сподівання на те, що справжнє художнє слово, як і творчість загалом, одухотворить душу, піднесе її над землею, даруючи відчуття радості і безсмертні високі поривання. Отут і заглиблюсь у «Візії». Мене завжди приваблював світ людської думки, свідомості. Та найзвабливішим було образне, глибоко філософське слово. Саме таке, з яким зустрілась у віршах Григорія Штоня. В них великий світ відчуттів, людських дерзань, страждань, сходжень до істини і добра. То є своєрідна «Феноменологія Духу», втіленого у художньому слові, що є начебто послідовною зміною одних станів цього Духу іншими, причому кожен із цих станів є не що інше, як надзвичайно гостро узагальнене світовідчуття людини, втягнутої у вир життя, національних катаклізмів, стосунків між людьми. Взагалі для творчої манери Григорія Штоня властиво не обмежуватись «поданням» слухачам чи читачам звичайної інформації, зодягнутої в образне поетичне слово, а спонукати їх до вдумливого читання, «провокувати» на повторне прочитання, наштовхувати на переосмислення, перегляд того змісту, який так чи інакше уже зафіксувався свідомістю. Здебільшого в його поетичних творах вказівкою на образ ліричного героя є авторське «я». Вчитаймося, як глибоко сягає погляд поета у минуле, де, здавалося б, «одна і та ж застиглість неба», однак час – то є найбільший творець людської зрілості, духовних сходжень, що народжуються з «прожитих митей». З криниці пам’яті вдивляється у мене Чорняве хлопченя. Над ним і мною Одна і та ж застиглість неба. І час завмер між нас водою Прожитих митей. Партитура почуттів настільки трепетна, зворушлива, щира, що думка, передана образним словом, стає джерелом естетичної насолоди. І сонце, в синяві утопле, - Усе то - квітнуча Волинь, Яку любив, як люблять лише діти… Поет вдається до аналізу втраченого. Повернення до рідного села, до батьківського порогу відлунює прикрим щемом десь в глибині його душі. Це ж скільки я в селі не був? Якраз у сю ніч різдвяну?.. Десь років з тридцять. Сягнувши «видноколу», глибини «людської зіркості», його душа повертається до тих стежок, «якими прошкував колись в дитинстві думкою за обрій». І тепер в своїй поетичній уяві він схиляється словом до «поля, просто спориша, До його квіту зоряно дрібного, Отих сяйливо білих цяточок, Без нахиляння до яких З грудей навік щезає ніжність». Все гучнішим стає глибинне відчуття природи. Автор проймається її втіхою і водночас «співчуває коханню краплі із гранітом». Виваженість поетичних образів асоціюється з людськими чуттями. Набракла крапля дощова Карниз цілує… Їм обом Цей дощ безвітряний дарує Хвилину щастя. Або ж - як проникливо порівнює ліричний герой власну долю з життям природи, де «на голому вершечку тополі» осиротіло «тріпоче один» листок. І ця поетична мінорність торкається своїм крилом земних життєвих істин. Дивлюся крізь шибку На голий вершечок тополі. І бачу те саме, Що сталось між нами: Там допіру сонцю стоїчно всміхались Два жовтих листки, А зараз На зимному вітрі Тріпоче один. Помічаємо прозірливий погляд поета у завтрашній день, його біль за долю Вітчизни, за свій народ. «Кривавиться на завтрашню погоду…». Його чутлива душа «бунтує» і через усілякі «державні чвари», що осідають на серці важким тягарем людських непорозумінь і безмірної злоби. Чом океан той у мені бунтує… Безвітряність життя тому причина Чи нудотність Державних чвар? І в безсиллі розвіяти «темряву державного довкілля», яке повинне бути осердям культури народу, автор глибоко страждає, шукаючи порятунку у вищих сил. Цей морок в темряві державного довкілля, Ця ситість люду і зужитість духу, … Це навіки роковане запілля Культури… Як, Господи, це все перетривати? З допомогою пильного й нещадного пера поета переконуємось, що доки пануватиме в світі зажерливість, поклоніння грошам, чинам, славі, доти не буде справжнє мистецтво у нашій державі виявом високої культури, доти не можна буде говорити про прогрес людської цивілізації. Намарна справа родичатись Юрбі з митцями: Їм не змиритися ніколи. Юрба ходитиме до школи, А малярі або вітії Воліють вчитися у мрії… Поет заглиблюється в таємниці людської душі, її буття. Його цікавлять духовно-філософські пошуки людини. Чи не тому кожен його поетичний твір вражає глибиною філософського мислення, образністю думки, майстерно закодованої в слові? Настільки переконливими є міркування поета, що, здавалось би, злиття внутрішніх відчуттів людини із потойбічним світом вимальовує в нашій уяві реалії істини. Виходить, є ще інший світ? … Бува, не Вічністю зоветься, Що бродить в лабіринтах Духу. Як ми у Всесвіті: Незлитно-злиті з ним І в нім од себе невіддільні?.. Філософський зміст образів на поетичній палітрі митця (Вічність, Всесвіт, Дух, Небо, Доля, Бог, Слово…) віддзеркалює в собі неповторні барви внутрішньої чистоти людської душі, її стремлінь до усвідомлення не звіданого ніким світу, існування якого мислиться поза всякими земними законами буття. Перелік проблем, які заторкує поет, досить широкий: природні, філософські, соціальні… І всі вони займають місце в одній душі – душі людини-митця, що сягнула незбагненних глибин світовідчуття, зуміла все перефільтрувати крізь власні чуття і наповнити їх Духом живого Слова. Органічність поетичного хисту, художня вивершеність образів є причиною того, що формі у творчості Григорія Штоня властиві ненав’язливі медитації на філософські і загальножиттєві теми. Асоціативний розмисел виливається білим віршем, верлібром. Блискучі словесні віражі досягаються насамперед досконалим знанням мови та унікальним чуттям. У палітрі поетичного мислення Григорія Штоня вловлюємо не тільки експресіоністичні барви («Які до біса можуть бути борги у сина пісні?..»), а й барви імпресіоністичні(«Здається все: у фарб немає сили, а в мене – хисту наздогнати спалах…»). Поет виробляє свої специфічні імпресіоністичні засоби зображення. Важливим для його імпресіонізму є передача своїх вражень від споглядання природи, передача різних внутрішніх почуттєвих станів автора, естетична функція звукових барв і тонів, зосередження уваги на внутрішньому морально-етичному конфлікті. Гадаю, що поетика віршів цього митця варта ґрунтовних досліджень, оскільки сьогоднішня література і, зокрема, поезія потребує активних художніх рухів. Завдяки сильному емоційному наповненню, глибоко індивідуальному підході до порушених проблем вірші Григорія Штоня не повинні загубитися в поетичному потоці. Не обмовлюсь, коли скажу, що Григорій Штонь – митець з глибоким відчуттям світу, письменник міцного національного кореня і водночас – загальнолюдських духовних обріїв. Він створив у своїй поезії такі художні цінності, що відповідають духовній природі та естетичній висоті його таланту. Однак, яких би висот не сягала думка, яких би велемовностей не породжував розум, поет воліє «побачити себе Очима мешканця небес, Аби бодай на схилі віку зрозуміти, Чи й справді варто понад все стреміти До неповторності? Чи істинна вона? Мабуть, все-таки варто. Григорій Штонь сягнув неповторності хоча би тим, що щедро сіяв і сіє на літературному терені мудре Слово поезії, прози, критики. І, видно, ще не зовсім потьмарились наші духовні обрії, оскільки плідна праця талановитого митця знайшла серед них своє справедливе визнання. Напередодні свого відмінного ювілею (55-річчя) Григорій Максимович Штонь став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка 1996 року. Глибоко зворушила мене ця приємна новина. Пройняла щира радість за свого Учителя. Правду кажуть: кожному доведеться жати те, що посіяв. Він сіяв Добро і Мудрість, які рано чи пізно повинні були прорости в очах справедливих женців. Тож хай ніколи не гаснуть зорі в його очах. Хай вистачає сил і далі торувати круті літературні стежки, бути провісником Мудрості в духовному Храмі Мистецтва. Квітень, 1996 р.