You are here

Джонатан Свіфт «Мандри Лемюеля Гуллівера» скорочено (стислий переказ тексту) - стор. 2

V
Віднині Гуллівер не ходив берегом. Жителям Блефуску не було про нього відомо. Він розпитував найбільш освічених морських вовків про те, якої глибини протока. З північно-східного берега, прилягаючи за пагорбом, Гуллівер побачив половину сотні великих кораблів та безліч інших суден. Гуллівер наказав дати йому велику кількість найбільш міцного канату та бруси із металу. Для звичайних людських розмірів канати були не товщими за мотузку для сушки випраної білизни, а брусики нагадували прутики, які використовують при плетінні. Велетневі вдалося сплести канат утроє, а також поскручувати між собою прути із заліза по три штуки докупи, їхні ж кінці він загнув, утворивши гачки. Так у нього вийшло зробити пів сотні гаків та стільки ж канатів. Він їх між собою зв’язав і пішов до ворожого флоту. Вже за хвилин 30 він доходив до всмерть переляканих вояків. Ті, не знаючи, що їм робити, кидалися із суден у море й пливли до берега. Таким чином на суші зібралося не мало, не багато — близько 30 тисяч представників ворожого народу.

Після цього Гуллівер попідчіпав кораблі до своїх канатів. Та збентежені вороги швидко прийшли до тями й почали стріляти у велетня. Гуллівер хвилювався, щоб ніяка стріла не потрапила в око. Тоді він згадав, що має окуляри. Це врятувало його, бо згодом не одна стріла летіла в скельця окулярів, але з ними, на радість, нічого не ставалося. Потім Гуллівер взяв усі канати в одну жменю й пішов з ними до берега, тягнучии за собою найбільші із ворожих суден.

Уздрівши таке дійство, блефусканцям лишалося тільки безсило лементувати. Гуллівер же спокійно привів їхні кораблі в королівський порт Ліліпутії.

За такий героїчний вчинок Гуллівер отримав титул нардака — найвищу почесну відзнаку в державі.
Честолюбності монарха не було межі, тож він побажав, аби Гуллівер привів до них решту флотилії ворогів. Чоловік Гора заперечував проти цього, оскільки не бачив в цьому справедливості. Також він наводив політичні аргументи, та його не слухали, все ж він не дав згоду. Найбільш мудрі з міністрів погодилися з його думкою.

Імператорові це дуже не сподобалося. З ти пір він та кілька міністрів почали вести інтриги проти велетня, що ледь його не згубили за кілька місяців.

Приблизно через 20 днів після цього із острова Блефуску прислали делегатів, що підписали з Ліліпутією мирну угоду, умови якої були дуже вигідними ліліпутам. Потім посли звернулися до Гуллівера із запрошенням на відвідини їхньої країни. При першій же нагоді Чоловік Гора запитав дозволу у Його Величності на таку подорож. Той погодився, проте, був, м’яко кажучи, не в захваті від цього.

Однієї ночі Гуллівер почув, що під його помешканням збирається велика кількість люду. Він вийшов і йому повідомили, що палає палац імператора. Велетень миттю помчав на допомогу. Він так поспішав, що зовсім забув про свій камзол, який міг би стати в пригоді. Коли він прийшов до місця пожежі, то побачив, що ліліпути з усіх сил намагаються зупинити вогонь, поливаючи його водою з відер, та той все не вщухав. Коли вже здавалося, що порятунку чекати ні звідки, Гуллівер подумав про незвичайний вихід із цього критичного становища.

Він вирішив прицільно помочитися на вогонь. В нього все вийшло. Таким чином руйнівна пожежа була зупинена. Та імператриці цей вчинок здався зовсім не героїчним, а нахабним і безкультурним. Вона тримала образу на велетня. Тепер вона мешкала в іншій частині палацу і мала на меті ніяк не віддячити Гуліверові за порятунок, а, навпаки, вигадувала помсту.

VI
Гуллівер описує Ліліпутію та її мешканців. В середньому ліліпути зростом трішки не шестидюймові. Тваринний та рослинний світ пропорційно відповідає їхнім розмірам. Зір у маленьких людей не зовсім добрий — вони чудово бачать, коли знаходяться близько від предмету чи людини й погано віддаля.

Пишуть вони навскоси через папір.

Поховання у них теж відбуваються дивно, як на людський погляд — мерця закопують в положенні головою донизу. В Ліліпутії існує переконання, що, коли минуть 11 000 місяців, то всі будуть воскресати з мертвих, а земля в цей момент перевернеться догори дригом, отже воскреслі ставатимуть відразу на ноги.

Державні злочини тут є найтяжчими і за них дуже карають. Проте, коли суд довів, що на обвинуваченого звели наклеп, то наклепника страчують, а частину його майна передають у власність підсудного. А потім доводять до відома всіх містян, що він невинний.

Шахраї — гірші злочинці, ніж крадії, оскільки можна докласти зусиль, бути пильними та дбайливими й зберегти своє майно цілим і неушкодженим, а шахрайські махінації ніяк не розкрити і можна втратити все просто так, навіть докладаючи зусиль для його збереження.

Якщо ліліпут жив, як мінімум 73 місяці, дотримуючись всіх законів держави і не порушуючи їх, то він може, надавши доказову базу, стати пільговиком, отримати певну суму грошей. Також його нагороджують титулом, який називається снілпел, тобто законник.

Коли якийсь ліліпут йде на державну службу, то, в першу чергу, розглядаються його моральні переваги, а не здібність як така. Ліліпути переконані, що коли ти правдивий, справедливий, поміркований тощо, то ці якості, підкріплені досвідом та добрими намірами, зроблять тебе гарним слугою своєї держави. Відсутність віри в бога — гарантія непридатності до державної служби. Відбір на посади за допомогою танцю на канаті запровадився відносно недавно, коли імператором був дідусь теперішнього монарха.

За невдячність в Ліліпутії теж карають — карають страшно, смертю. Тутешні мешканці вважають, що коли хтось на добру справу відповість лихим чинком, то він є небезпечним для всіх інших, тож має бути знищеним.
Переконання щодо прав та обов’язків дорослих осіб та їхніх нащадків кардинально різні з тими, що з народження були відомі Гулліверові. Ліліпути переконані, що батьки не можуть правильно виховати власних чад, тому їх віддають відразу по народженню в спецзаклади, де вони мешкають до 2 десятків місяців, після чого їх повертають в сім’ї. Не віддають туди дітей тільки селяни та робітники. В цих місцях вчителями проводиться підготовка молодого покоління до подальшого існування в соціумі, в залежності від соціального стану батьків, а також в цьому вихованні враховуються їхні власні здібності та нахили. Батькам дозволяється відвідувати власних нащадків раз на пів року. Тривають такі зустрічі максимум годину. Поцілувати своє чадо можна лише зустрівшись та прощаючись. Вихователі стежать за перебігом цих зустрічей, аби батьки не могли дитині нічого подарувати, чи хоча б принести щось смачненьке. Також заборонено вживання пестливих форм слів у звертаннях до малюків.

Стосовно різностатевого виховання, то Гуллівер був переконаний, що воно абсолютно однакове, за винятком фізичних вправ, які, все ж, для дівчат дещо легші.

Селянам та робітникам не має потреби віддавати своїх діток, оскільки, коли вони стануть дорослими, то будуть займатися виключно обробітком землі, що не потребує спеціальних виховних моментів чи ще чогось.
Старі та недужі перебувають в спеціальних закладах-притулках. В цій країні не знають, що таке жебракування.
Потім головний герой веде оповідь про життя й побут Ліліпутії. Тут він прожив період, який тривав дев’ять місяців та тринадцять днів.

Двісті майстринь-швачок мусили виготовити для Чоловіка Гори одяг. Вони використовували найбільш цупке полотно, яке тільки було можливе в їхній країні, а потім згортали його кількаразово, після чого зшивали докупи. Завдяки математичним розрахункам місцевих науковців виміряти велетня було нескладно. Наукою було встановлено, що обхват великого пальця рівно в два рази менший, ніж обхват зап’ястя, а той, в своє чергу, в 2 рази менший за обхват шиї, який в 2 рази менший, ніж обхват тулуба. Таким чином, знявши мірки з великого пальця, кравчині змогли далі все просто вирахувати.

3 сотні поварів займалися щоденним приготуванням їжі для велетня. Одна тарілка страви дорівнювала одному ковткові чоловіка.

Одного разу імператор запропонував Гулліверові прийняти трапезу разом з його родиною. Той звісно погодився. Під час обіду чоловік, намагаючись вразити присутніх, їв значно більше, аніж зазвичай. Це було помічено його ворогом, Флімпеном, який, користуючись зручною нагодою, повідомив, наводячи конкретні цифри, про дороговартісність утримання велетня. Імператор задумався. Віднині він був не таким прихильним до Чоловіка Гори.

VII
Гуллівер веде розповідь про страшні інтриги, що плелися навколо нього протягом двохмісячного терміну.
Під час його зборів на острів Блефуску вечірнього часу в таємниці від усіх його відвідав один з придворних й попросив про зустріч. Він не назвався. Він повідомив, що Гулліверові скоро оголосять про звинувачення в держзраді, а також в низці інших злочинів, які потягнуть за собою смертну кару. Він мав беззаперечний доказ своїх слів — документ, який все підтверджував. Радою було прийняте рішення провести процедуру виколювання очей Гулліверові. Та імператор повідомив, що згодом, можливо, покарання буде ще тяжчим. Через триденний термін секретар має повідомити про все Чоловікові Горі.

Після відбуття гостя Гуллівера огорнули стурбованість та збентеження. Він думав про те, як краще вчинити. Тоді, згадавши про офіційний дозвіл для відвідин Блефуску, він написав послання своєму приятелеві секретареві, в якому повідомив про від’їзд. Чекати послання-відповідь він не ризикнув, тож просто пішов до моря, де була розташована флотилія. Там він забрав велике судно, військового призначення, зав’язав на його носі товсту мотузку, зняв його із якоря, навантажив його своїм одягом та зайшов у воду. Тримаючи канат та тягнучи за собою корабель, чоловік попрямував у напрямку Блефуску. Коли він вже майже дістався його берега, то побачив натовп, що зібрався його зустрічати. Імператор з родиною та вельможами зустрічав його. Зустріч була щирою та привітною.

VIII
Гуллівер же третій день був гостем блефусканців, коли уздрів посеред відкритого моря перекинутого човна. Він відповідав його розмірам, а не розмірам ліліпутів. Чоловік поплив і приправив його до суші.
Потім він звернувся до місцевого імператора з проханням допомогти йому полагодити судно, щоб вирушити, якщо не додому, то хоч туди, звідки він все ж зможе повернутися до своєї родини. Монарх дав згоду.
Через невеликий проміжок часу ліліпути відправили до блефусканців посланця, що мав із собою копію звинувачення для Гуллівера. Місцевий імператор зібрав нараду, яка тривала 3 доби, після чого ним була складена відповідь, в якій він неодноразово приносив своє вибачення, але зауважував, що не має можливості відправити велетня зв’язаним. Але скоро вони його не побачать і зітхнуть із полегшенням, і далі він переповів ситуацію із знайденим човном.

Посланця відправили знову в Ліліпутію.
Гуллівер намагався тепер все робити ще більш швидко. Пів тисячі кравців допомагали йому, зшиваючи велетенський (для них) парус. Якорем слугував камінь великого розміру. Решту необхідного Гуллівер доробив самостійно.

На підготовку до виходу в море пішов місяць. Імператор на згадку вручив велетневі свій портрет. До човна завантажили сотню волів та втричі більше — овець. Також підготували хліб та воду, а також готові страви у великій кількості, над приготуванням яких трудилися 4 сотні кулінарів.

24-го вересня в 1701-му році рано-вранці на суднові Гуллівера напнулися вітрила. Зовсім скоро на обрії він помітив корабель. Його радості не було меж, коли він зрозумів, що над судном маячить прапор Англії. На кораблі Гуллівер побачив давнього товариша. Він розказав йому про свої пригоди та ліліпутів, але той не зміг йому повірити, вважаючи, що знайомий пережив потьмарення розуму. Та чоловік показав туші тварин, що брав як провізію. Ці тварини принесли йому чималі кошти на Батьківщині, оскільки було багато охочих побачити таку чудасію, не шкодуючи коштів за цей атракціон. Потім, зважившись на наступну подорож, він продав їх за чималу суму.

Вдома Гуллівер був рівно двохмісячний термін, а потім знову відплив на зустріч пригодам, про які читачі дізнаються із другої частини твору.

Вподобати:
+1
0
-1