You are here

Джонатан Свіфт «Мандри Лемюеля Гуллівера» скорочено (стислий переказ тексту) - стор. 3

Подорож до Бробдінгнегу
20-го червня 1702-го року Гуллівер відчалив на борту «Адвенчера». Та вже зовсім скоро всі мусили спинитися й лишитися на довготривалий термін в мисі Доброї Надії. Сталося так через те, що судно пропускало воду. Потім серйозно захворів капітан. Тож всю зиму екіпаж перебував тут. Аж навесні 1703-го року «Адвенчер» відчалив від берега знову. Команда пережила небувалий шторм. Всі вціліли і корабель також, проте їх відкинуло в бік настільки, що було не зрозуміло їхнє місцеперебування. В якому напрямку тримати курс — невідомо, запас питної води — на межі. Аж раптом на горизонті показалася суша. Берег був не дуже привітним — скелястим та пустельним. Капітан відправив баркасом на розвідку десяток найсміливіших моряків, серед них був і лікар (він виявив таке бажання добровільно).

Берег був безлюдним. Ніде не було ніяких зайвих звуків. Всі розійшлися, шукаючи воду, щоб поповнити запаси, що вже скінчалися. Гуллівер теж пішов сам. Надійшовши вже величеньку відстань і бачачи тільки скелястий пустинний пейзаж, він вирішив повертатися до місця їхньої висадки на берег. Коли ж побачив шлюпку, то вона вже відчалювала від берега. Члени команди щосили гребли веслами, а на їхніх обличчях був намальований невимовний жах. Лікар тільки відкрив рота, щоб покликати їх, коли побачив страшне видиво — з-за скелястого пагорба виходив велетень. Гуллівер втратив дар мови, а від переляку його буквально спаралізувало. Велетенський чоловік хотів наздогнати шлюпку та його товаришів. Море сягало йому колін. Він вже, практично, схопив баркас, та не зміг втримати, бо на заваді стало гостре каміння, що стирчало у воді. Він махнув своєю величезною кінцівкою й пішов до берега. Гуллівер спершу лежав на землі, майже не дихаючи, а потім почав повзти, подібно змії. Як тільки він сховався від погляду велетня, відразу почав бігти, в глиб острова, навіть не підозрюючи куди — якби звідти. Коли йому здалося, що він відбіг на безпечну відстань, то спинився й озирнувся. Навколо був гай, посеред якого знаходився широкий шлях. Поглянувши вгору, Гуллівер зрозумів, що йшов не поміж деревами, а по полю — величезними колосками ячменю. Дорога впиралася в паркан, який відгороджував поля одне від одного. Щоб перейти на інший бік, треба було здолати чотири щаблі, але кожен із них був завбільшки якраз, як весь Гуллівер. Аж ось на найвищу сходинку став чоловік, зріст якого був ще більшим, ніж у його попередника. Лікар чимдуж чкурнув в ячмінь, проте його вже було помічено. Велет щось вигукнув. У відповідь обізвалися такі ж гучні голоси, їхні власники швидко наблизилися сюди ж. Це було кілька молодих велетенських чоловіків. Їхній одяг був значно гіршим. Напевно, вони працювали на першого велетня. Той, певно, віддав їм наказ, бо вони взялися серпами жати зерно, що ховало Гуллівера. Він щодуху втікав. В одному місці сплетені колоски (наче повалені дерева) не дали йому рухатися далі. Відчуваючи неминучу загибель, чоловік впав до глибокої борозни. Аж ось щось темне повисло над його тілом.

В голові лікаря промайнула думка, що це взуття велета. Він голосно скрикнув і його почули й побачили. Один із чоловіків підняв його за допомогою двох пальців. Розглянув його й бережно відправив до внутрішньої кишені свого сюртука.

Всі зійшлися, щоб подивитися на чудернацького маленького чоловічка. Він же виголошував фрази привітань на кількох мовах. Всі здивовано поглядали на нього. Потім найголовніший із них запросив його до себе на долоню, застелену носовою хустинкою. Гуллівер слухняно заліз на неї. Велет забрав його до свого помешкання.

Там вся родина сіла їсти. Лікаря ж відправили на стіл. Йому теж приготували їжу та напій. Він їв своїми кишеньковими приборами, чемно звертався до господині дому та навіть випив за неї, що всім прийшло до вподоби, а дітей навіть неабияк розвеселило. Один із хлопців раптово підняв його за ногу догори дригом. На щастя, його батько швидко відібрав чоловічка й повернув його у звичний стан.

Коли трапеза, практично, скінчилася, до кімнати зайшла годувальниця, яка тримала на руках дитину приблизно одного року. Маля, побачивши Гуллівера, дуже голосно заплакало. Коли ж господиня дому поставила Гуллівера напроти нього, щоб він зрозумів, що той не страшний, малюк вмить схопив чоловіка та взяв до рота. Лікар невимовно злякався й щосили заволав. Це перелякало малюка й Гуллівер полетів додолу. На щастя, його врятував фартук господині, в який він упав. Жінка взяла його до рук і поклала до свого ліжка, що стояло в іншій кімнаті. Там він заснув, а коли прокинувся, то побачив, що біля нього знаходяться два пацюки. Та він відбився від них своєю шпагою, розрізавши на льоту одному з них живіт, а іншому відрубавши хвоста.

Пізніше піклуватися про маленького чоловіка почала донька господарів. Їй було дев’ять років. Вона не тільки виготовила для чоловіка ліжко та постільну білизну з одягом, а й намагалася навчити його спілкуватися з велетами їхньою мовою. Він був здібним та швидко почав розуміти господарів.

Одного дня в будинку з’явився гість. Господар похвалився своєю знахідкою — Гуллівером. Гість дав пораду другові — демонструвати маленького чоловіка на ринках, беручи за це гроші. Той задумався про це. Спершу Гуллівера засмутив цей факт, але згодом йому прийшла в голову думка про те, що це може, навпаки, допомогти йому в подальшій долі.

Мандрівка до міста, що передувала першій публічній появі Гуллівера, була дуже важкою для нього. Він сидів в темній коробці. Оскільки дорога була у ямах та вибоїнах, то його раз поз раз підкидало вгору чи вбік — і било об дерев’яні стінки. Та його не пожаліли.

Господар винайняв велику кімнату готелю, а глашатай всіх запрошував поглянути на чудасію, що там чекає. На столі Гулллівер мусив для публіки марширувати, виконувати трюки із шпагою та соломинкою тощо. А наприкінці він пив із наперстка, бажаючи міцного здоров’я глядачам.

Номер готелю став замалим для величезної кількості охочих подивитися на чоловіка. Дійшло вже до того, що одну за одною Гуллівер мав відпрацьовувати дванадцять вистав. До вечора він був абсолютно знесиленим. Спершу вони виступали тільки базарного дня, а потім вже і вдома лікареві не було спокою — всі, хто жили поряд, хотіли розважитися, споглядаючи на нього. Господар пішов далі — вирішив, що мандруватиме з чоловічком територіями всіх міст великого розміру.

Неприємні та принизливі ситуації довелося пережити лікареві. Після всього цього він опинився в руках королеви Бробдінгнегу. Він був не чим іншим як цікавою іграшкою з інтелектом. Відтепер чоловік постійно знаходить в круговерті небезпечних для життя пригод — боровся із осами гігантського розміру, знаходився в лапах мавпи, що стрибала дахами тощо. Коли ж він був вільний від цього жаху, то розповідав про політику Європи, на що король відпускав неодноразові іронічні фрази.

Сторічна історія англійського народу, яку він почув від Гуллівера, справила на нього геть негативне враження. Він вислухав його, а потім сказав: «Ваша історія наповнена змовами, заколотами, вбивствами, стратами та засланнями, що породжені зажерливістю, розбратом, лицемірством, злорадством, зрадництвом, жорстокістю, люттю, безумством, заздрощами, розпустою та чванливістю».

Король велетів — чи не найбільш позитивний персонаж зі всієї книги. Його можна охарактеризувати як доброго, проникливого, справедливого керівника держави. Коли Гуллівер розповів йому про порох, то він категорично відмовився від можливості з його допомогою заволодіти багатьма іншими країнами.
Він говорить: «Кожен, кому вдасться зростити пару колосків на тому місці, де мав вирости лиш один, надає світові більше користі, аніж всі взяті докупи політики».
В цій країні вивчають невелику кількість наук, проте досконало. Це:
• етика;
• історія;
• математика;
• поезія.

Проте математика там є виключно прикладною наукою — її знання використовуються в поліпшенні результатів сільського господарства та техніці. Тобто за людськими мірками, вона знаходиться на досить примітивному рівні.

Всі закони тієї країни мають визначений максимум слів — не більше, аніж містить букв їхня абетка, а це 22. У більшості випадків закони пишуться ще більш короткими фразами — максимально конкретизовані, щоб їх не можна було тлумачити двояко. Всіх тих, хто зважиться коментувати закони, страчують.

Коли Гуллівер з господарями мандрував на берег моря, то знаходився в ящику, що був пристосований як його помешкання. Коробку вхопив до своїх лап велетенський орел, але не втримав і випустив над морем. ЇЇ помітили моряки. Гуллівер зміг повернутися на Батьківщину.

Частина 3. Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдріб та Японії
Гуллівер-непосида не зміг довго без мандрівок, тож, коли до нього звернулися із напрочуд вигідною пропозицією, він погодився. 1706-го року він відчалює від рідних берегів. Невдовзі на корабель нападають японські пірати. Вони захоплюють судно. Команда понесла велику кількість втрат. Всіх, хто лишився, кинули до шлюпки й відправили в морські простори. Гуллівер же опинився сам на сам в іншій шлюпці, через те, що прогнівив піратів. Він довго плив, поки побачив на обрії сушу. Це був острівець, але не простий. Його мешканці прийняли чоловіка не березі, а потім острів знявся й полетів. Він мав назву — Лапута і був столицею країни Белнібарбі. Основна частина країни знаходилася на материку, лише Лапута могла переміщатися в повітрі. Перше, що тут запримітив Гуллівер — все навколо, буквально, потопало в розоренні та злиднях. Порядок і благополуччя є, проте в дуже маленьких кількостях — це залишки того життя, що передувало цьому занепаду. Сталося це через те, що всі вельможі взялися за реформування. Тепер основними науками були математика та музика, а все решта вважалося несуттєвим. Через це відчутно постраждали уважність, охайність. Побутові знання почали відходити на задній план і поступово забуватися. Більш-менш логічну розмову можна вести хіба що із жінками чи представниками черні, які не мають ніякого відношення до наук.
Натомість в місті Лагадо розташована «Академія прожектерів», в якій відбування потуги до реалізації різноманітних сміховинних псевдонаукових починань. Академікам Лагадо важливі тільки їхні думи. Й поки вони повністю занурені в них, то зовсім не зважають на оточуючий світ, через що з ними можуть ставатися різні оказії. Наприклад, вони можуть падати в яму чи канаву, задумавшись. Щоб цього не сталося, час від часу їх необхідно легенько вдарити по носі, тоді вони трохи опам’ятовуються. Їм здається, що вони зможуть винайти новітню методику в землеробстві та архітектурі, що дасть можливість одній людині виконувати ті процеси, що мали б робити з десяток осіб. Ще вони планують зробити так, аби в семиденний термін можна було побудувати замок із таких будматеріалів, які слугуватимуть вічно, навіть без ремонтних робіт. Овочі та фрукти за їхнім бажання достигатимуть круглий рік тощо.

Насправді ж, ці плани та проекти так і лишаються тільки в думках, а тим часом держава бідніє, стає занедбаною, житло людей руйнується, вони не мають нового одягу, а ходять, як обірванці, до того ж їм, практично, немає чого їсти.

Та академіки вперто займаються непотрібними речами. Так один із них майже семирічний період «працює» над розробкою проекту забирання сонячної енергії із звичайних огірочків. Він планує використовувати її для підняття температури в час дощів та коли літо буде прохолодним. Ще один «науковець» займається проектування диво-будинку. Незвичність його полягає в способі побудови: спершу потрібно створити його дах, а далі рухатися донизу. Побудова фундаменту має бути завершальною.

В політиці пропонується, аби примирити ворогуючі партійні угрупування, перерізати голови їхніх керівників та поміняти область потилиць.

Тоді Гуллівер потрапляє до країни з чудернацькою назвою Глаббдобдріб. Там він познайомився з когортою чаклунів, що вміють викликати душі з того світу. Він говорить із визначними діячами минулих століть. Вони повідомляють йому про неправдивість тієї інформації, що він почерпнув з історичних творів. А ще йому стає відомо про струльдбругів, що є безсмертними, але нещасними людьми, бо мусять вічність бути безсилими та хворими старими.

Під кінець цього розділу Гуллівер побував в Японії.
1710-го року чоловік повертається в Англію.

Частина 4. Подорож в країну гуїгнгнмів
Гуллівер знову не затримався вдома і вирушив назустріч новим пригодам. Невдовзі після відплиття моряки збунтувалися й захопили корабель. Лікар вкотре опиняється сам серед моря, цього разу він потрапляє на баркас. Коли він доплив на ньому до острівця, що був розташований найближче, то із жахом побачив людиноподібних єгу (йеху). Від людей вони відрізняються тим, що ходять голими та брудними, мають надзвичайну жадібність та безпринциповість. Ці істоти плазують перед більш сильними і виражають надзвичайну жорстокість та нахабство стосовно більш слабких. Вони живуть стадами. В кожної подібної групи є вожак — найбільш сильний представник. Він має служку, який крім прислуговування ще й мусить облизувати ноги свого володаря. Час від часу господар може дати йому шмат м’яса осла. Всі решта відчувають до нього ненависть. Але любимчик прислужує не завжди. Прийде час, коли хтось стане йому на заміну. Після цього всі представники стада оточують його, стаючи в коло, і випорожняються на нього.

Виявилося, що єгу — прислужники гуїгнгнмів — коней, що вміють говорити та думати. Лікаря надзвичайно здивували ці істоти, а згодом, коли він про них більше дізнався, то став ними просто захоплюватися. Насправді, вони є більш схожими до людей, аніж єгу. Їхній інтелект — на дуже високому рівні. Проте Гуллівер помітив, що в дечому вони навіть кращі за людей — вони послідовні та розважливі. Так, наприклад, перед тим, як щось сказати гуїгнгнм певний період буде мовчати (обдумувати логічність та доцільність того, що буде казати). До того ж, вони не вміють брехати і абсолютно не розуміють навіщо це, взагалі, треба робити. Вони зауважують, що коли в словах закладена неправда, то немає сенсу їх вимовляти.

Головний гуїгнгнм слухає розповіді Гуллівера про далеку Європу і йому невтямки всі ті гріхи, несправедливості, що коять тамтешні люди.

Гуллівер в захваті від цих красивих, розумних та благородних істот. Проте їх від нього відштовхує зовнішня схожість із єгу. І, хоч він хотів зостатися жити з ними, вони його прогнали, вважаючи, що йому місце із собі подібними. Чоловік дуже падає духом. Врешті-решт він змайстрував судно та відчалив. Сталося це 1715-го року.

Він сходить на першому острові, який йому зустрічається, але ненадовго, бо на нього вчиняють напад представники місцевих племен. Гуллівер знову перебуває у відкритому морі, коли зустрічає судно з Великої Британії. Його підбирають, і він повертається до родини.

Та остання мандрівка не йде з голови лікаря. Він в кожній особі (навіть в рідних) вбачає образ бридких єгу. А ще він придбав двійко коней, за якими дуже гарно доглядають. Інколи чоловік приходить до них, щоб порозмовляти.

Кінцівка книги — запевняння в тому, що все сказане в книзі — чиста правда. Автор піддає критиці рідну країну за те, що вона завоювала та посіла відкриту нею територію, не зважаючи на корінне населення. А ще він переконаний, що завойовувати Ліліпутію не варто. Лапута та країна велетнів так просто не здасться. А гуїгнгнмів хоче якось уберегти від людської раси.

Вподобати:
+1
0
-1