ДЗВОНИ ПОЕТИЧНОГО СЕРЦЯ ПАВЛА РАЧКА (За збіркою "Дзвіниця")

Павлу Рачку на збірку "Дзвіниця"

З висот “Дзвіниці” голос чую.

Знов заворожено мандрую

Стежками рідної природи

У світ прийдешньої краси.

“Кришталь терпкої тиші п’ю”.

“На тлі розвесненого неба”

“Веселки сяйво” знов ловлю.

А музика! В ній є потреба.

Знов заворожують мене

Вогні вечірні, рідне місто...

Їх пісня слух не обмине,

Звучить так ніжно і врочисто.

Воістину, зерно добра

Хто сіє в душах поетично,

Для того дяка і хвала

Цвістиме колосом довічно.

Тетяна Марцинюк

З висоти “Дзвіниці” дзвінкими передзвонами відлунюють щирі поетичні рядки Павла Рачка, що переповнені любов’ю до отчого краю, рідної природи. Ці одвічні теми знаходять місце чи не в кожній збірці цього автора. Однак в цій своєрідній повторюваності поетичне слово було і є неповторним. З кожною новою збіркою воно набуває гучнішого тембру, звучить переконливіше і майстерніше. Мрія автора про “український народний Едем” надає оптимізму й піднесеності. Український наш дім аж до сонця зведем – Нам на втіху, а іншим – на заздрість. І у цей український народний Едем Хай засвітить стосонячно радість. Образ дзвіниці у збірці контрастує “віллам розкішним”, “бідним хаткам”. Автор вірить і переконливо запевняє, що чиста мелодія дзвонів і золотавий хрест над дзвіницею знищать навіки лукаві помисли і чистішим стане світ, в якому “мусять вживатися праведні й грішні”. Будуєм дзвіницю. Вже хрест золотавий Осяяв, як сонце, стривожені дні, Щоб помисел згинув навіки лукавий, А світ йшов назустріч обнові – весні. Образ жінки, матері, неньки-України щоразу набуває більш глибинного змісту в нових поезіх Павла Рачка. З’являються нові символи - вдалі, виправдані у своєму поетичному змісті. Скажімо, дуб, як “символ матері-Вкраїни”. Він витримав навали тих століть, Відкинув гордо всі ворожі кпини. Отак і досі велет-дуб стоїть – Незламний символ матері-Вкраїни. Знову піднесено, лірично, чутливо й ніжно “на крилах золотих любові” зринає в уяві поета образ коханої, що “тихою музикою” спогадів “на синьому тлі розвесненого неба” заквітчує “веселки дивне сяйво”. Теплий спогад змінює до болю прикре відчуття жалю за тим, “що день в Едемі був коротким...”. Мелодія сопілки солов’їна, Немов бальзам від лиха й забуття. З висохлими джерелами порівнює поет “безодню – у людській душі”, з тривогою сприймає людську підлість, зневагу, схрещення думок. І в двобої поетичного слова з облудним світом перед читачем зринає величний образ Поета, що покликаний бути провісником правди і справедливості, будити людські серця во ім’я добра і розуміння на землі. Нічому не дивуюсь в цьому світі, Усе сприймає мудро розум мій. Та з гіркотою я щодень, щомиті Лише дивуюсь підлості людській... ...Хай хоч на небі буде справедливість, Якщо її немає на землі. Хто зерна добра в душі сіє, Тому колос дяки зросте. Нові поезії приваблюють глибокою образністю, майстерністю поетичного звучання. Розмотував дороги я сувій І обнімав кришталь терпкої тиші. Поряд з реальним постає й фантастичне, і разом з поетом читач потрапляє до багаття, де “чумаки сидять”. Щось фантастичне трапилося з нами – Вік двадцять перший враз кудись пропав... Мрійливою радістю огортає душу образ тиші “чистої, як ніжний кришталь”, а весняні мотиви наповнюють її дивним відчуттям тепла, “усмішкою сонця”, “піснями струмків”... ...Ваблять в безмежжя струмочків пісні. ...Ніжні обійми відкрила земля. В “Дзвіниці” щедрим зерном доброї батьківської душі і серця проросли рядки, присвячені рідним синам, внучці. Люлі-люлечки... Я знову На папір кладу перо... І співаю колискову Рідній внучці на добро. Глибокою синівською скорботою відлунюють рядки про матір. За Вами, рідна, біль нестерпно душить І тисне туги чорної печать. Бентежать душу мальви дитинства, заворожують мелодії рідного міста. І “вогні вечорові”, і “зорі, що в небі розкітли”, і “місток любові” – все це уже знайоме читачам з попередніх збірок, однак в “Дзвіниці” воно набрало значно гучнішого тембру і звучить свіжо, чисто, мелодійно. Вечорові вогні світять в душу мені, Мов любов непорочна і чиста. Вечорові вогні, наче зорі ясні,- Неповторна краса мого міста. І, мабуть, недаремно у фінал збірки автор виносить пісню “Козацька гора”. Цим він підкреслює, що, як говорить народна мудрість, “ще є порох в порохівницях” і поетове перо з козацьким запалом пройме ще не одне читацьке серце. Тож хочеться щиро побажати поетові козацької витривалості, творчої снаги і завзяття, аби гучно звучали дзвони його поетичного серця, а слова перепліталися веселковими мотивами життя.