Хлопчики Джо

Минуло десять років із моменту, коли Джо відчинила двері школи для хлопців. Тепер її учні стали юнаками, і Олкот стежить за їхнім життям уже не як мати або вчителька, а як мудрий спостерігач. У кожному з «хлопчиків» — зерно власного вибору. Авторка не згладжує гострі кути: герої помиляються, зневірюються, шукають себе в світі, де мораль не завжди узгоджується з реальністю. Стиль Олкот у цій книзі залишився доступним, проте набув глибини, іронії, тонкого психологізму. Вона більше не розповідає казки про добрих дітей — вона говорить про те, як важко залишатися собою, коли зіштовхуєшся з вибором, кар’єрою, спокусами, внутрішнім сумнівом. У «Хлопчиках Джо» відчутна втома дорослішання — але це не цинізм. Це погляд людини, яка розуміє ціну доброти, що з роками не стає дешевшою. Олкот не замикається в межах жанру «виховного роману», хоча саме цей жанр вона зробила гнучким і живим. Вона пише про етику щоденного вибору, про невидимі битви, які кожен веде всередині себе. У контексті світової літератури «Хлопчики Джо» — це рідкісний приклад продовження, яке не руйнує попередній образ, а розширює його. Тут немає ностальгії як втечі від часу. Для самої Олкот ця книга — останнє слово в розмові про родину, навчання, становлення. Вона ніби відпускає своїх героїв у доросле життя, і водночас дає читачеві орієнтир: не готові відповіді, а приклад уважного слухання себе.