Ідеалізована минувшина

Памʼятаю, як у школі під час прочитання цієї повісті я була дуже зла на головного героя, який вирішив пожертвувати життям власного сина заради збереження життя тухольців. Я б так не змогла. Тепер, під час війни, знаю чимало історій, де служать і батько, і син, вважаючи це за свій обовʼязок перед державою. Напевно, саме в такому контексті слід розглядати повість: Захар був готовий пожертвувати життям одного з мешканців громади задля порятунку всіх інших. Чи вчинив би так само Максим, якби був на місці батька? Не впевнена. 
Франко, звісно, ідеалізує і Захара Беркута, і Максима, і Мирославу. У стилі історичних романів епохи романтизму, коли в головного героя майже немає, а то й геть немає, недоліків. Ідеалізує тухольців та їхню здатність до гуртування заради перемоги. Ідеалізує історичне тло розповіді - 40-ві роки 13 століття, коли на Русь прийшли монголо-татари, й дехто з місцевих князьків був ладен укласти із ними союз, аби залишитися при владі. Ідеалізує кохання Максима і Мирослави. Читаєш і реально заздриш тому, що жінка може так палко кохати та йти проти власного батька. Тому, як на мене, в Івана Франка вийшла така собі історична казочка, де добро перемагає зло. Однак це жодною мірою не применшує задуму письменника, чудово підібраних художніх засобів та яскраво змальованих образів. Особистість Захара Беркута є настільки потужною, що набула легендарного забарвлення. Саме довкола таких персонажів можна творити національні міфи та єднатися в націю.