Карпатська пастка, труп у горах та розбиті ілюзії

От бувають такі історії, які починаються як банальний анекдот, а закінчуються глухою параноєю. Львівський айтішник Роман Стех вирішив зайти на територію українського детективу, і його дебют вийшов напрочуд болісним і колючим. Зав’язка стара як світ: четверо друзів їдуть у Карпати на вікенд, зупиняються в якійсь ноунейм-гостині. Один із них, як і годиться, лізе куди не треба, знаходить у чужій шухляді те, що краще б там і лежало, а на ранок - маємо свіженький труп. І все, відпустка закінчилась. Замість пива і релаксу головний герой Нестор отримує дикий головний біль і квест на виживання, де на кону стоїть його власна шкура.

Що тут реально чіпляє і змушує ковтати сторінки - це повна відсутність пластику. Тут немає супергероїв із кам'яними обличчями чи геніальних слідчих із трубкою. Нестор - звичайнісінький гуманітарій, якого обставини просто притисли до стіни. Він тупить, лякається до смерті, робить дурниці, і саме через це йому віриш. Це історія про те, як нормальну людину кидають у м'ясорубку неадекватних подій. Карпати тут теж не листівкові - вони якісь похмурі, закриті, відрізані від цивілізації. Сюжет затягує, як дурний сон: ти ніби й розумієш, що зараз станеться якась діч, але просто не можеш відірватися від тексту.

Але це дебют, і шви тут місцями стирчать назовні. Оця тема з «випадковою знахідкою в шухляді» - ну камон, це ж читерство. Це найлінивіший спосіб запустити сюжет. Читаючи це, хочеться кричати персонажам: «Ви що, дешевих жахастиків не дивилися? Не чіпайте чужих речей у горах!».
Подекуди відчувається, що текст будувала людина з технічним складом розуму. Деякі діалоги раптом втрачають життєвість і перетворюються на сухий обмін даними, ніби герої читають мануал, а не істерять над трупом друга. 
Проте, знову таки  - це дебют і я багато кому такого дебюту бажаю.