Картонна Англія та синдром зрадженої довіри

Сюжет кидає нас у вир пригод молодої англійки, яку всі чомусь називають просто Мімі (звучить трохи як кличка пуделя, але менше з тим). Дівчина раптово опиняється в «пастці власних почуттів» і втягується в якусь моторошну історію з купою таємниць. Щоб вижити, їй треба вийти із зони комфорту, а паралельно виявляється, що всі її друзі, родичі та знайомі - лицеміри з шафами, які тріщать від скелетів. Коротше, класичне «нікому не можна вірити».

Якщо ви втомилися від сухих поліцейських рапортів і хочете поколупатися в людських травмах та токсичних стосунках - вам сюди. Книга непогано грає на страху, знайомому кожному: а що, як люди, яких я люблю, насправді зовсім не ті, за кого себе видають?
Текст написаний так, щоб постійно тримати читача в стані емоційного дискомфорту. Це не розслідування розумом, це розслідування нервами. Для певного настрою, коли хочеться чогось гострого і надривного, заходить непогано.

Проте. от скажіть, чому нашим авторам так часто хочеться запхати героїв у Лондон, Париж чи Нью-Йорк? Якщо ти не живеш у британських реаліях і не відчуваєш їхньої ментальності шкірою, твоя «англійка Мімі» буде мислити і страждати точнісінько як умовна Оксана з Борщагівки, просто іноді питиме чай з молоком. Це створює страшенний дисонанс. Ти читаєш і не віриш у цю штучну, пластикову Англію.
Нам обіцяють таємниці й трилер, але дуже швидко розповідь скочується в банальну мильну оперу. Головна героїня не стільки розплутує загадки, скільки безкінечно рефлексує над тим, як їй боляче, як її зрадили і який жорстокий цей світ. У певний момент хочеться просто струсити її за плечі і сказати: «Та візьми ти вже себе в руки і почни думати головою!».

Як на мене, читати подібне, сорі, але це трата часу. Аж занад-то сильно скидається на  жіночий психологічний роман про дорослішання і подолання травм, який незграбно натягнув на себе костюм загадкового трилера.