КНИГА НАРОДНОГО БУТТЯ АБО БЛАГОСЛОВЕННИЙ ХУТІР (Роздуми на романом Андрія Кондратюка "Хутір". Рівне, 2005.-852 с.

Щоразу, коли читаю твори Андрія Кондратюка, мене оточує аура піднесеного спілкування з прекрасним. Свідомість пронизують пізнавально-глибинні імпульси, що струменять енергією високого, емоційно-багатого стилю. І чим більше вникаю у зміст прочитаного, тим швидше ховаються в тінь щоденні клопоти, скрашується буденність, а в душі оселяється справжня святковість, яку здатний перервати лише час, що покликаний ділити добу на день і ніч. Мов коштовні реліквії, зберігаю подаровані письменником книги. Від них віє життєвою мудрістю, добром, любов’ю до оточуючого нас світу і його краси, глибиною й прозірливістю думок, великою жагою до справедливості і щирості людських стосунків. З них можна почерпнути не один урок моралі та людської гідності, етики й естетики, які, власне, цеглинка за цеглинкою й вимуровують наше життя, надають йому відповідного змісту. У книгах Андрія Кондратюка можна знайти відповіді на багато проблемних питань, що ставить перед нами сьогодення. Та найголовніше, на мою думку, вони вчать жити помірковано, вдумливо, з вірою в те, що світ прекрасний, хоча не в усьому досконалий, і завдання кожної людини – прагнути до досконалості оточуючого нас світу і себе у ньому. Кожна нова книга Андрія Кондратюка – це незвідана стежина пізнання, цікава сторінка історії рідного краю, місток до розуміння людської психології і багатьох таємниць, що ховає в собі людина. Поринемо в художній світ нового роману Андрія Кондратюка “Хутір”, що вийшов у видавництві “Волинські обереги” 2005 року. Як на мене, ця унікальна книга має неперевершену історичну цінність. З перших сторінок роман захоплює і глибоко зворушує ідилічною панорамою живописних куточків хутора, благодатного поліського закутку, від якого струменить незмірна благодать і дивна краса: “Такі низькі пейзажі, а така щедра зелень. Душа твоя на простір вийшла, із геологічними структурами Краю зливається. Зактивізована свідомість завважує ояснено, який і благодатний цей Закуток, зором чи слідами Творця, прихильністю Його позначений. Низьке синє небо опівнічне і щедра зелень. Яке усе тут миле, імпонуюче душі твоїй, бо звідти і проклюнулася вона”. Захоплено споглядаючи разом із персонажами твору “стежечку білу, що із двору до Річки спускалась, що зеленою уже ставши, через Болітце понад Річкою на сіножать вела, на Річку, на вільхи, на верби...”, цілком погоджуєшся з братом Микитою, який, об’їздивши “цілий світ”, вернувся у свою Україну – під цим словом він розумів свій хутір: “- Хочте вірте мені, а хочте не вірте, а от такої краси, як у Закутку на хуторі нашім, я нігде у цілім світі не зустрічав...” Окрасою та історичною пам’яткою хутора була церква, яку змурували 1848 року, а зірвали динамітом більшовики 1963 року. Незаперечним підтвердженням цього є розповідь покійного сусіда Івана, який посилався на листочок. “Того листочка іще за Польщі Василь Блошин на сіножатці, як товар пас, знайшов і Йванові віддав... Так от на листочкові тім усе про нашу церкву було написано...” Отож саме 1848 року, ще за пана Трибуховського, як підтверджує Йванова пам’ять, і була збудована церква. Окрім церкви, “крилатою спорудою” хутірського краю був вітряк, який не раз наштовхував автора на роздуми: “Якби нужда й потреба спонукала вітряк звести, то чи знайшлися б серед сучасних людей майстри, які б ту одухотворену для вітру споруду звели, щоб і не розвалилася вона, і зерно в муку перемелювала... Я скоріше собі уявити міг, що серед наших сучасних людей знайдуться такі, що зореліт змайструвать здатні й на нім успішно на Місяць полетіть, аніж таке диво, як вітряк, звести. Таким неперевершеним зразком високої людської майстерності, що із неземним майже мистецтвом межує, був для мене з дитячих літ вітряк”. Церква і вітряк, як атрибути села і краю, дарунки пращурів наших щораз випромінюють в уяві автора дивне сяяння і незбагненний дух. Прикро, “що першими стали вони об’єктом поруйнації й потопту у системі предметного вираження агресивного поступу нашого століття, який криваво нестримно минуле од сучасного відкроював, одділяв”. Немає сьогодні ні церкви, ні вітряка, про які так зворушливо розповідається у творі. А от паперова фабрика, яку почали будувати в кінці ХІХ століття, збереглася. Спочатку на ній виготовляли сивий картон. “За сивим картоном пішов грубий сірий обгортувальний, пакувальний папір, за ним – тонший сірий обгортувальний, відтак білий, із білого обгортувального шлях простіший до сигаретного паперу постеливсь, а вже сам сигаретний скільки разів удосконалення нового щораз сягав”. Цю розповідь ми дізнаємося через спогади Батька, який у свій час працював на паперовій фабриці і згодом “у тиші хати на хуторі вечорами довгими густо темними, під вишугування вітру за вікном надворі” зворушливо розповідав синові “про тодішню свою працю, про окремі випадки, пригоди, які з ними лучалися на фабриці, про усе паперове виробництво... вони розповідали з такою первісною свіжістю, поетично так, з таким деталізованим описом зовнішнього вигляду машин і устаткування, ... ніби усе те діялось щойно учора”. Цікаві сторінки історії мальовничого закутка поліської землі зазначають, що згадка про село існувала іще 1564 року. “Належало воно із поселеннями своїми і князям Любомирським, і князям Острозьким, і князеві Сангушкові”. А вже пізніше село було продане панові Трибуховському, який дуже швидко передав маєток своїм родичам Валєвським, які ще менше панували у ньому. “В часи переворотів грізних” змушені були залишити поліський край. Однак, коли установилася в краї після двадцятого року Польща, то “на маєток, сплюндрований переворотами, приїхав якийсь їхній родич...- Данило Валєвський. І почав він маєток відроджувати, а управителем у нього був якийсь Вітковський”. Багато сторінок в романі автор присвятив дослідженню родового дерева від прадіда Степана по Батьковій лінії аж до повісті Материного життя у Розі. Широко розгорнуто сторінки етнографії рідного краю. “Я іще пам’ятаю сиві свитки чоловічі й жіночі, й жіночі чемерки, оздоблені червоною вишиванкою спереду, у плечах і по краях, поли унизу вишиванкою були обшиті. Такі поліські свитки видобувають із глибин минулого зараз хіба що етнографи та учасники етнографічних ансамблів, виконавці народних місцевих танків”. Такі свитки шили із домотканого сукна, яке проходило відповідну обробку. Із такого сукна шили і бурки “довгі чоловічі аж до п’ят, незамінні вони були, коли санна валка хуторян наших у ліс по дрова зимовим холодним рипучим ранком удосвіта вирушала”. “Із такого сукна шили також попони, покривала, що ними у студінь та у хурделицю крупи коней ласкавенько покривали, щоби вони не мерзнули”. Декотрі поселяни ходили в довгих аж до п’ят кожухах. “Із жіночого верхнього зимового вбрання виділялись, вирізнювались іще жіночі чемерки, так фігурально посеред стану зморшки у них якби віялом збігалися. А барва найбільш вражала мене голуба”. Був одяг робочий і святковий. “Одіж празникова мала підкреслювати... чоловічу, а й жіночу вроду, красу, яким от має виглядати людина у досконалости своїй, як твориво Боже”. Робочий же одяг був широким, просторим, зручним для роботи. “Це були довгі чоловічі сорочки. Що і траву у лузі, на сіножаті косить, і жито в полі жать у них було не спекотно, вільно”. Із взуття незамінними були постоли здебільшого із лозинового лика. “Постоли із в’язового лика – то вже була розкіш. Такі зберігали про свято”. Одяг шили відповідно до віку. Старшим людям він надавав поважності і статечності. “Й лиця їхні набували в отакім обрамленні благообразного вигляду. Вони випромінювали життєвий досвід і мудрість”. Автор робить закид сучасному поколінню, яке давно втратило відчуття краси, пристойності і не хоче повертатися до тих моральних цінностей, які з гідністю шанували наші предки. “Се тобі не те, що у наш вік сімдесятилітній підтоптанець уже також курточку паперову червону, і жабуринячі зелені джинсові польські штани на себе нап’ялить та й скаче по морозі, якби коник-стрибунець. А воно ж не туди уже хилиться. Ані вигляду, ані поважности, ані статечности тобі. Геть збідніле покоління”. В кожній тодішній родині свято шанувались традиції, звичаї, установки та приписи. “І найпершим таким приписом – се було пошанування батьків у родині, баби, діда, узагалі старших людей. Шануй вітця і неньку свою і довгим буде твій вік”. Існувала повага до чужої праці і власності. Змалечку дітям прищеплювали біблійні істини, “визнання родинного старшинства”, “почуття пошанування і відповідальности до родинного осідку”. “Щоби хтось із дітей да до вітця-неньки визвірився, як ото тепер визвіряються молоді та дужі супротив предків своїх слабосильних, або на “ти” назвав, “подай-но, батя, стакана”, - да такого і подумать ніхто не міг, розум людський того не сягав, що такеє у світі білім може повстать та настать. Лютеє урем’я”. Глибоко вчитуючись у зміст роману, зокрема, простежуючи життя людей на хуторі, з майстерно виписаних автором образів і життєвих колізій неважко помітити, що колишні хуторяни “не були взірцями людської досконалости”. Зовсім не “янголами” зображує їх письменник. “Люди як люди. Вони і сварилися поміж собою, і билися, бувало. І чвари довготривалі поміж ними спалахували. Але що стосується поцінування високого Божого дару життя, відданість традиціям і звичаєвості, відчуття відповідальності перед цими високими цінностями – власне ці якости і формували у них той тип особистості, що в умовах вікового поневолення утримувало наш етнос від цілковитої розрухи”. Ці люди залишили нам і наступним поколінням “виразні сліди, незмиті вічности дощами”. “І прощання із ними – це і якби прощання із чимось незворотньо неповторним. Це як призахідне сяєво нашої золотої, хоча й ірреальної уже історії”. Дивною барвою, мов ота хутірська Річечка, вплітаються в життя хутора казки й перекази, оповіді й пісні. Ці сторінки фольклору ще більше збагачують колоритність і дух хуторян, скрашують їхнє, на перший погляд, одноманітне життя, надають йому одухотвореності і піднесеності. А розповідали старі люди, особливо баба Купчиха “про незвичайні небесні з’яви”. ”Це були якісь небесні вогняні стовпи, або ізнов древні старці із білими бородами воссідали на небесному престолі, або ізнов вогняними великими буквами написи із’явилися на півнеба”. І сповіщали ті написи “про кінець світу, який ось скоро гряде”. Коли збиралися на вечірки, часто розповідали про вовків, різних ляків, телегузів, “що се якби скелет людський світиться, і рухається темної вечірньої пори...” Особливо захоплювали пісні, що “вихоплювались раптово і несподівано, якби хтось усередині людини ті пісні підказував”. Були вони різні: і веселі, і печальні. Змінювались одна іншою і, здавалось, кінця їм немає. Вервечка пісень була настільки довгою, що дивно було, як може таке велике їх число втриматись у людській пам’яті. Великий за обсягом роман привертає увагу своєю хронологічною послідовністю історичних подій, широкою панорамою мальовничих описів природи не лише Хутора, а й довколишніх сіл. А як життєво, з особливим хистом реаліста і тонкого психолога, людини надзвичайно спостережливої і в своєму мисленні неперевершеної, виписані образи хуторян. Власне, через майстерне зображення їхніх доль читач і дізнається про життя Хутора. В своїй основі роман автобіографічний. Письменник досить вдало перекидає місток від дня сьогоднішнього у далеке минуле, спогади про яке не стерла ні пам’ять, ні повний драматизму час, а здається, навпаки, мов дорогі коштовності, ці спогади викристалізувались у ціннісні скарби. Багата, художньо своєрідна мова автора, колоритна, насичена фольклором і цікавими образами лексика, робить сюжет твору захоплюючим. Письменник вибудовує цілу систему подій в романі, що розкривають характери і стосунки персонажів. Сюжет “Хутора” не лише приковує до себе цікавість читача, а й змушує його вдумуватись у зміст кожного епізоду, кожної деталі у розвитку подій. Досить насиченою і цілком виправданою для романного жанру є галерея персонажів, серед яких виділяється своїм жахаючим образом Телюк. “Про Телюка розповідали, що родом він із Полтавської області, служив там у німецькій поліції”. А коли фронт докотився до його місцевості і німці втекли, Телюк впав у відчай, оскільки після усіх скоєних ним злочинів йому належала смерть. Однак йому дарували життя при умові, що він поїде у Західну Україну, “де ще ворог зброї не склав, де по лісах іще шастає буржуазно-націоналістичне охвістя, яке простіше, означеніше бандерівцями звуть. І от завдання тобі. Якщо уб’єш там сто душ, то простяться тобі усі гріхи твої...”. Ось так “як післанець самої смерти” з’явився у низинно зеленім краї Телюк, який “упивавсь катуванням” та найбільше втішався “власноручно звершеною картиною смерти”. Багато перестріляв він невинних людей: орачів у полі, жінок, чоловіків старих, підлітків, причому ніколи не любив стріляти “навидоці, а на самоті більш”. А ще була у нього слабкість: коли у якусь хату заходив, то відразу наказував господареві запрягати коня і десь везти його. Господар, нічого не підозрюючи, виконував наказ. І коли під’їжджали до вказаного місця, Телюк велів своїй жертві відійти подалі і тут же її пристрілював. “А на людях і при акції казав, що “бандит утікав – от я і пристрілив його”. Знущався він і над старшим братом Панасом. “І чобітьми бив його в пах, і в твар, і ходив по ньому, і кусав навіть від насолоди в плече або за вухо там, і прикладом бив”. А от стріляти не схотів. І другий боєць теж відмовився: “Стріляти не буду. Таких очей я іще не бачив...”. Серед позитивних персонажів хутора своєю феноменальною пам’яттю вирізнявся Михалочко. “Се була жива книга народного буття. Знав Михалочко в окрузі усіх людей по осідках їхніх. І кожний осідок родинний у пам’яти тримав. ...Він не оно за іменами людей, а й за прізвиськами, за назвиськами в окресленім дооколі знав. Він одіж їхню давню колишню перед зором своїм тримав. ...Михалочко знав, у кого і коли, в році якім, коні які були, масти якої, кобили, жеребці й лошата”. А найбільшим господарником на хуторі був Данило, “на одинадцять років старіший за нашого Батька був. ...Дядьком троюрідним Батькові доводивсь. ...Й прізвище однакове у нас було, носили ми, як честь роду”. Був Данило найкращим садівником і городником, “із ласки Божої та за покликанням. Він кохався у догляданні свого саду”. Але все те прекрасне, чим був наділений цей чоловік, не могло вплинути на його долю, аби полегшити гірку ношу його життя. Мали вони з Ганною семеро прекрасних доньок і одного сина Степана. Однак життя і доля кожної доньки були понівечені. Усіх зятів Данилкових “забрала воєнна епоха”. Син Степан “пережив дивовижну на ті часи одіссею”. “Як Гітлер напав на Польщу, то Степан іще був узятий до польського війська як резервіст. А там потрапив у німецький полон. П’ять разів він утікав із полону, і п’ять разів ізнову попадався, виловлювали його. Але врешті-решт, аж через два місяці, перейшовши через кордон, добувся під глибоку осінь до свого коханого краю”. А навесні 1943 року його звалив тиф. І коли влітку 1944 року вдруге вступили у край більшовики, то викликали Данилка до містечка в НКВД, звісно за чиїмось доносом. Про що допитувались у нього, ніхто не знав. Але відпустили його. Він весь посивів, збілів і, видно, щось відбили всередині, бо часто жалівся на шлунок, не міг їсти, що всі їдять. “А проте працю усіляку господарську Данилко тягнув, волік іще, садиби не запускав, ярмо своє мужицьке волік справно, хоча і з сил вибивався”. І талант його ще згодився, коли в 1949 році зорганізували на хуторі колгосп. Данилка призначили городником. “Яку тільки городину чудесну вирощував зі своєю бригадою Данилко... Яка цибуля добірна наростала, як кулаки великі люцькі... А огірочки поміж листям викладалися, як поросятка пузатенькі... А капусти під осінь які головасто білі розросталися. Сто сорочечок на одній... Кожна на нозі одній. Поприсідали”. А в якому розпачі він був, коли “порвав був хтось котроїсь ночі... тую колгоспну цибулю”. Так шкода йому було, що не достеріг, бо ж пильнував, як своє, а не громадське. У письменницькій художній галереї все так вдало поєднано, переплетено. Категорії високого й піднесеного вдало доповнюються комічним, що в сюжетній канві набуває реалістичної окраски і цілком виправдане. Скажімо, постать парторга Орлова і гострого на язик Хведора Блискучого. Цікаві придибенції траплялися між ними. Якось жінки-городниці вибрали для парторга зелененьких, як на підбір, огірків. “Привіз до фабричного дому Орлового Хведір тії огірочки та і у хату мішка вніс. А Орлов розв’язав, подивився, взяв у руки одного такого огірочка. Та як гримне на Хведора: - Ето што ты мне, Федор, припер. Одна зелень. Ты мне созревших огурцов привези…”. І тоді Хведір “сам навибирав два мішки щонайбільших, як поросята малі, жовкляків, та попер підводою знов у село до Орлова. - Вот это да! Вот это огурцы! Вот маладец! – усе розхвалював Хведора Орлов”. Орлов сам не раз виставляв себе на кпини. Не раз перед мужиками, “примруживши очі, упивався маниловщиною”: “Вот... наши ученые работают над тем, што скоро будет дожжь по заказу. В каждом колхозе будет установлен рубильник. К примеру, нету долго дожжа, а земля его просит, соскучилась за ним. Взял включил такой рубильник, на голубое небо набежат тучки, солнышко прикроют, и из неба полецца обильный дожжь. Видишь, насытилась земля влагой, дожжом, выключил рубильник – и тучки разбежались, и солнышко сияет, и опять голубые небеса голубеют…”. Багато ще є цікавих постатей у романі. Багато фрагментів хутірського життя, ніби ланка за ланку у ланцюговій вервечці, вдало поєднані автором в одну захоплюючу розповідь, обрамлену жанром роману. Варто було б ще зупинитися на образі дядька Гандрія, його особливому ставленні до родини. Захоплення викликає нескорений, стійкий духом Пилип Гонта, співчуття – безневинний жебрак Семен Погорілівський, осуду і зневаги бригадир Гельба та Михтодь. Однак, завершуючи свою літературну розвідку, нагадаю, що історія така ж давня, як і саме життя. І, перекидаючи місток від одних подій до інших, мимохідь ловиш себе на думці, що доки людина живе на землі, доти й творить вона історію... Спершу, здавалось би, історію власного життя. А потім, коли те життя наповнене ціннісним змістом, й історію роду людського, його культури і неперевершених цінностей. І доки світ не змалів ще зовсім, доки є на землі постаті, які доносять нам живі сторінки історії рідного краю, і чиє життя також вартує того, аби його вписати на сторінках історії і людської пам’яті, доки є серед нас духовно багаті, морально досконалі, піднесено-чисті особистості, доти нашу духовність не потьмарять ні політичні посередності, ні зухвалі прагматики, доти наша історія житиме. Хай же подовжить Бог віку тим справжнім майстрам, без яких вона, мов річка без джерела, не матиме якісного відображення і втратить свою правдиву, живлющу цінність. Тож бережімо, шануймо наших Пророків історії і справжніх дослідників життя.