КОБЗАРСТВО  ЯК  МИСТЕЦЬКИЙ  КОД  НАЦІЇ

(Роздуми над книгою «Кобзарі». Збірка статей. / Редактор-упорядник

В. М. Єсипок – Луцьк: ПП «Волинська друкарня», 2023. – 192 с.)

Кобзарство – унікальне явище, що своїм корінням сягає глибокої давнини. Воно займає чільне місце на гілці української культури і серед інших видів мистецтва чи не найбільше свідчить і яскраво відображає ідентичність українців та схильність нації до гідного пошанування носіїв духовного скарбу.

Яскравою зіркою на видноколах кобзарського мистецтва є Володимир Миколайович Єсипок – народний артист України, бандурист і кобзар, педагог-професіонал, який у 1996 році разом із однодумцями організував Всеукраїнську спілку кобзарів, нині – Національна спілка кобзарів України.

У його репертуарі думи, народні, історичні, ліричні, жартівливі пісні, а також твори українських сучасних авторів; народна манера виконання поєднується з академічною. Записи Володимира Єсипка зберігаються у фондах українського радіо та телебачення. Вартує уваги творчий здобуток митця: аудіокасети, музичний фільм, публікації статей, вісім репертуарних збірок бандуриста.

І ось переді мною ще одна грань непересічного таланту В. Єсипка – упорядкована ним збірка популярно-просвітницьких статей «Кобзарі», присвячена кобзарському мистецтву як унікальному явищу європейської культури.

Відкривають книгу ґрунтовні, глибоко історичні та пізнавальні статті Миколи Литвина, в яких йдеться про походження кобзи і бандури та особливе пошанування кобзарського мистецтва козаками, зокрема простежується історія пісні «Про правду і неправду», яку співав Григорій Любисток і «мріяв, як і Данило Бандурка, якимсь чином пробратися на Запорозьку Січ і там, надихаючи козаків на подвиги в ім’я рідного народу, доживати віку».

«Гомером в українській свиті» назвав Максим Рильський славетного Остапа Вересая, який понад усе «любив свою професію». Глибоко дослідивши життєвий і творчий  шлях кобзаря, Микола Литвин зазначає: «У селі Сокиринцях Срібнянського району Чернігівської області створено кімнату-музей славетного кобзаря. Одна з київських вулиць носить дороге серцю кожного українця ім’я. Щовесни приїздять у Сокиринці кобзарі, щоб вклонитись дорогій могилі, поспівати біля бронзового Остапа українських пісень і дум, які він прославив на цілий світ і які так гаряче любив».

Не менш цікавою, на мій погляд, є стаття братів Мішалових (Австралія, Сідней 1987) «Кобзарі-бандуристи ХІХ – початку ХХ століття». Автори відкривають перед нами плеяду кобзарів Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини, подають ґрунтовну характеристику особливостей дум і пісень, звертають увагу на відмінність у репертуарі кобзарів різних регіонів і манеру їхньої гри. Скажімо, «кобзарі Слобідщини могли грати стоячи. Стоячий спосіб гри не спостерігається в чернігівських та полтавських кобзарів».

Стаття братів Мішалових відображає галерею портретів кобзарів та розповіді про них Опанаса Сластіона – відомого етнографа, графіка і педагога. Ці портрети, датовані 1876 – 1910 роками, досить вдало доповнюють текст.

Розповідь про знаменитий «Запорізький марш» розлого подана у статті Віктора Гуцала. У ній особливе місце відведено Євгену Олександровичу Адамцевичу, заслуга якого полягає в тому, «що він зберіг цей марш і доніс до наших днів. Грав він його дуже виразно, енергійно, вкладаючи всю свою майстерність і емоційну образність». Віктор Гуцало ділиться роздумами, що мелодія «Запорізького маршу», виконана Є.Адамцевичем, спонукала його написати свій твір для виконання його цілим оркестром. І яким же прикрим став той факт, коли стало відомо, що вся робота виявилась даремною, оскільки марш було заборонено. «Запорізький марш» перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили, - він зник з усіх музичних видноколів». Такі от були згубні для всього національного, застійні часи. Та, на щастя, «Запорізький марш» ось уже чверть століття «не перестає бути популярним», звучить по радіо як в Україні, так і за її межами. Він знову «став невід’ємною складовою частиною духовного життя українського народу та символом відродження державності України».

Про традиції кобзарського мистецтва у здобутках волинських бандуристів розповідає у своїй статті відома мистецтвознавиця Наталія Чернецька. Зародження бандурного мистецтва на Волині пов’язане з іменами кобзарів-бандуристів Данила Щербини, Костя Місевича, Дмитра Гонти, Модеста Левицького, Ганни Білогуб.

Зацікавлює постать Модеста Пилиповича Левицького, відомого в Україні письменника, громадського діяча, лікаря і педагога, який створив перший в історії Луцької української гімназії гурток бандуристів. Перебуваючи на чужині через тривожну ситуацію в Україні, М. Левицький переймав досвід гри на бандурі у відомого бандуриста-віртуоза В. Ємця, який у своїх спогадах зазначав: «…особливо було приємно бачити серед моїх учнів такого заслуженого українського діяча як д-ра Модеста Левицького, що, незважаючи на свій вік, одним з перших зголосився до науки і молодших потягнув за собою».

Значний внесок у становлення бандурного мистецтва на Волині зробив Юлій Боковий, який у 1964 році очолив клас бандури Луцького музичного училища. Маючи високе почуття відповідальності, цей педагог «знаходив особливий підхід до кожного молодого таланту, за понад сорок п’ять років сумлінної праці випустив більше, ніж шістдесят випускників, які працюють у мистецьких закладах області».

У статті йдеться й про інших педагогів, залюблених у свою справу. Зокрема – Тетяну Ткач (заслуженого працівника культури України, викладача Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського) та її доньку Ірину Дмитрук (кандидата мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України), Ірину Любашевську, Марію Федосюк та Ларису Рихлюк.

Особливою популярністю користувалися студентська капела та тріо бандуристок «Дивоструни» Волинського університету ім. Лесі Українки під керівництвом Мирослави Сточанської.

З відродженням української державності на Волині поширилася конкурсно-фестивальна діяльність бандуристів. Так у 2003 році в Луцьку започатковано І Всеукраїнський дитячий огляд-конкурс «Волинський кобзарик», організатором якого є заслужений працівник культури України Валентина Пилипчук, а головою журі – народний артист України, голова правління Національної спілки кобзарів України Володимир Єсипок.

У статті йдеться і про сподвижників бандурного мистецтва на Рівненщині, яка також є частиною земель Великої Волині. Авторка спирається на видання науковця Богдана Столярчука «Бандуристи Рівненщини», в якому простежується педагогічна та композиторська діяльність Анатолія Грицая, засновника класу бандури в Рівненському музичному училищі, та його вихованки Галини Топоровської. Значний внесок у розвиток бандурного мистецтва зробили і випускниці Львівської консерваторії Тетяна Свентах та Наталія Турко.

Досить цікавою у пізнавальному плані є завершальна стаття Володимира Єсипка «Кобзарське мистецтво», в якій розкривається значення бандури як національного музичного символу для кожного свідомого українця. Автор наголошує на тому, що в другій половині 20-х років ХХ століття кобзарі «зазнали великих поневірянь, тортур, утисків», вони були віднесені до категорії «жебраків». І щоб узаконити подібне безглуздя ЦК ВКП(б) ухвалює ряд постанов: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділках міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКВО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавську діяльність».

Ганебній критиці було піддано глибоко патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Автор акцентує увагу на ідеологічних вивихах тодішньої системи: «Всім стало зрозумілим, що любити свою землю, свій народ, свою культуру, свою Україну – прояв «буржуазного націоналізму», з яким неодмінно треба боротися».

Дещо  пом’якшали  утиски  після  сталінської  епохи. У Київському училищі

ім. Глієра відкривається клас по підготовці бандуристів, викладачем у якому став відомий бандурист, засновник Полтавської капели бандуристів, раніше репресований Володимир Кабачок. Серед його учнів – Сергій Баштан, Анатолій Маціяка, Юлій Боковий, Марія Поклад, Анатолій Грицай.

Володимир Єсипок згадує і талановитих майстрів бандурної справи: Олександр Корнієвський (його роботи вирізнялися якістю та вишуканістю оздоблення), Іван Скляр (ставив головною ціллю якісний тембральний звук), Василь Герасименко (створив оригінальну бандуру полегшеної конструкції).

У створенні інструментальної музики для бандури, як зазначає автор, «варто віддати першість професору Київської консерваторії Сергію Баштану, який сам писав оригінальні твори, аранжування, перекладав класичні зразки європейської та вітчизняної музики, а найголовніше – залучав до справи професійних композиторів».

У статті йдеться й про створення у 2002 році Національної спілки кобзарів України, найголовнішою ланкою діяльності якої є «популяризація бандурного мистецтва серед молоді, організація конкурсів та фестивалів».

Володимир Єсипок переконливо зазначає, що кобзарське мистецтво сьогодні «не перестає бути актуальним у вихованні національної свідомості, гордістю української культури, унікальністю українського народного мистецтва».

Книга «Кобзарі» зацікавила чимало шанувальників кобзарського мистецтва, серед яких і відомий журналіст Тарас Головко, який публікує свої глибокі рецензії не лише в періодиці, а й видає окремими книгами. Отож, його рецензії на книгу, впорядковану В. Єсипком, можна прочитати у газетах «Україна молода» (27 березня, 2024 р.) – «Кобзарі – мов давньогрецькі рапсоди» та «Слово Просвіти» ( 18-24 квітня, 2024 р.) – «Візитівка неповторного народного мелосу».

На завершення хочеться подякувати упоряднику книги Володимиру Єсипку за підбір цікавих статей, ілюстрацій та світлин, що вдало вписуються в канву текстів і надають книзі художнього колориту.