Конотопські відьми, побиті життям менти та синдром Скубі-Ду

Сюжет стартує як дуже бадьорий трилер. Маємо колишнього опера Сергія Горілого, який, за законами жанру, відсидів за гріхи колег, що повертається в рідний Конотоп зализувати рани. Аж тут місцеві «хозяєва жизні» починають пачками вмирати чітко за графіком, який їм озвучує якась затуркана місцева відьма-пророчиця. Спочатку з цього всі іржуть, потім гине друг головного героя, а згодом «чорну мітку» отримує і сам Горілий. Годинник тікає, і колишньому копу доводиться рити землю, щоб не зіграти в ящик.

Що в Кокотюхи реально не відняти, за що його цілком заслужено хвалять - це кінематографічна динаміка. Він абсолютно не вміє, чи не хоче, писати нудно. Книжка ковтається так, ніби ти їдеш у потязі з дуже балакучим і харизматичним попутником. Оцей суто український конотопський вайб - суміш відгомонів кримінальних 90-х, кругової поруки, корупції та глухих місцевих забобонів - створює напрочуд густу атмосферу. Ти прямо відчуваєш цей запах дешевих цигарок, вогкості та перегару в кабінетах слідчих.

Щоправда, текст місцями здається надто механічним. Кокотюха видає книжки з такою шаленою швидкістю, що іноді персонажам бракує елементарної психологічної глибини. Вони ідеально виконують свої функції в сюжеті (вбивця, жертва, помічник), але часто не відчуваються як живі, складні люди з напівтонами. 
А ще те, що я називаю "Синдром Скубі-Ду": Нам обіцяють містику і потойбіччя, але будь-який надивлений читач із перших розділів розуміє, що ой ну навряд чи. Та й кліше на кліше. Приміром, Сергій Горілий - це просто еталонний троп «мент із золотим серцем і розбитою долею». Він п'є, хамить, зневажає систему, але розплутує справи краще за цілий відділок. Це настільки затертий образ, що іноді здається, ніби ти читаєш готовий сценарій до кримінального серіалу на ТБ, чим, власне, книга частково і стала свого часу.