Копікет у Нью-Йорку, депресивна Бакстер та відірвані гальма

Друга частина серії починається там, де автор сам заганяє себе в кут: головний магніт першої книги, скандальний детектив «Вовк» Фоукс, зник із радарів. Естафету перебирає його напарниця Емілі Бакстер. Вона травмована, вигоріла і взагалі не хоче нічого розслідувати, але змушена летіти до Нью-Йорка. Там на Бруклінському мосту знаходять підвішене тіло з вирізаним словом «Приманка», а згодом у Лондоні з'являється труп із написом «Маріонетка». На сцену виходить наслідувач, і Коул намагається витиснути з цього трансатлантичного пінг-понгу трупами максимум адреналіну.

Що Коулу дійсно вдалося в цьому сиквелі - це показати посттравматичний синдром Емілі Бакстер. Вона не просто типова «залізна леді» з поліції; вона реально зламана подіями першої книги, постійно огризається, робить помилки і намагається втриматися на плаву за допомогою відбірного цинізму. Динаміка її стосунків із новими напарниками з ФБР та ЦРУ - це чудове зіткнення британського сарказму з американським пафосом. Цей чорний, сухуватий гумор продовжує бути найкращим бронежилетом тексту, рятуючи його від зайвої мелодраматичності.

А тепер про те, чому «Кат» відчувається як голлівудський сиквел, який знімали виключно заради підвищення каси. Синдром «Більше крові!» - класична хвороба других частин. Коул вирішив, що якщо в першій книзі була дика жорстокість, то тут масштаб треба помножити на десять. Убивства стають настільки видовищними і масовими, що детектив остаточно перетворюється на супергеройський комікс. Ти більше не лякаєшся саспенсу - ти просто дивишся на це як на перенасичену комп'ютерну графіку в бойовику. 
Фоукса фізично в книзі майже немає, але автор постійно смикає за його невидиму ниточку. Усі герої так чи інакше крутяться навколо його персони і того, що з ним сталося. Це створює відчуття, ніби ми дивимося філерний епізод, де головного актора не було на майданчику, але всім наказали постійно його згадувати. Маніяк знову всемогутній. Він одночасно грає з поліцією на двох континентах, оминає найкращі системи безпеки ФБР і Скотленд-Ярду, і все це робить так граючись, ніби правоохоронці - це сліпі кошенята. До середини книги рівень недовіри сягає критичної межі: ну не може один, хай і дуже мотивований наслідувач, так легко ставити на коліна дві найпотужніші спецслужби світу.