Коти Ултара

До першого тому вибраних творів Лавкрафта входить чимало оповідань, проте я хочу зупинитися на «Коти Ултара». Це маленький за обсягом (але не за ідеєю!) твір, в якому розповідається про невеличке містечко Ултар, де діє закон, що забороняє вбивати котів. А потім автор пояснює, як влада дійшла до того, щоб прийняти подібне рішення. На околиці містечка колись проживало подружжя, яке ненавиділо котів та їх вбивало. Цікаво, що Лавкрафт у спокійній манері повідомляє про те, що місцеві боялися цієї пари більше, ніж того, що їхні коти можуть бути ними вбиті. Тож ніхто не мав діла до цих котовбивць. Якось до міста прийшов караван, в якому знаходився хлопчик Менес (аналогія з імʼям відомого єгипетського фараона, який обʼєднав на світанку історії Верхній та Нижній Єгипет, між якими велася війна). Отож Менес - це сирота, батьки якого померли від чуми. Хлопчик тримає у руках чорне кошенятко, яке є для нього віддушиною. Що було далі - читач здогадується: кошеня зникає, бо його вбиває подружжя. Розлючений хлопчик застосовує магію - він звертається до небес, і хмари набувають форм істот із рогами і диском посередині, - таким є зображення на каравані. Через день караван залишає місто, а з ним зникають і коти. Населення в розпачі: всі думають, що напевно смагляві забрали тваринок із собою в знак помсти за загибель чорного кошеняти. Однак невдовзі всі коти знов повертаються до своїх власників - ситі і щасливі, вони навіть деякий час відмовляються від їжі. І кінцівка теж є очікуваною: хтось із місцевих бачив нашестя котів на подвірʼя того злого і осоружного подружжя, а коли зайшли всередину їхньої хатинки, то побачили лише два скелети і ні грама мʼяса. Тобто виходить, що коти помстилися за загибель свого товариша і зʼїли котокілерів.
Що мене найбільше здивувало в цьому оповіданні 1920 року - так це простота оповіді. Автор нібито розповідає звичайнісіньку історію, яку ми можемо зараз прочитати на будь-якому сайті новин. Але коли я стала уявляти обличчя цього хлопчика Менеса, в якого вбили найближчого друга - кошеня, коли уявила обличчя цього діда з бабою, то стало лячно: в мене теж був кіт, якого отруїла сусідська баба, бо їй не подобалося, як він співає. Я особисто вірю у принцип бумерангу: у творі Менес застосував цей принцип: коти помстилися за загибель свого друга. А в моїй життєвій історії - з моїм котом - сталося щось навіть гірше: сусідка померла сама, родичі продали її квартиру зоомагазину, тож коти в цій квартирі зараз є частими гостями та клієнтами. Отака-от іронія долі.