ким ти є, коли з тебе можна зліпити, що завгодно

Є книги, які читаєш як історію. А є такі, що повільно й наполегливо «ліплять» тебе зсередини. От такий і «Пластилін».
Це не просто детектив про серію жорстоких убивств. Це історія про людину, яка намагається не розслідувати злочини, а зрозуміти, що взагалі відбувається з нею самою. Журналіст на прізвисько Кекс береться за справу про вбивство одинадцятьох колег, але дуже швидко стає очевидним , це розслідування лише верхній шар. Під ним, страх, сумніви внутрішній хаос і болісні питання, на які не існує простих відповідей.  
Сюжет працює не через класичну інтригу, а через відчуття тривоги, що наростає. Авторка поступово занурює в стан, де межа між зовнішнім і внутрішнім стирається. Реальність починає виглядати так само пластичною, як і думки героя. І саме тут книга або «чіпляє», або ні, бо він вимагає не просто читання, а співпереживання.
Образ Кекса неоднозначний і живий . Його внутрішні монологи іноді дратують, іноді захоплюють, але точно не залишають байдужими. Він не герой у звичному сенсі, радше людина, яка розпадається і водночас намагається зібрати себе наново.  «Пластилін» це текст про форму і безформенність. Про те, як легко втратити себе і як складно знову намазати власні контури. І хоча детективна лінія тут важлива, справжня напругу виникає не в пошуках убивці, а в пошуках на значно страшніше питання, ким ти є, коли з тебе можна зліпити, що завгодно.
Книга залишає після себе не розвʼязку , а відчуття, трохи тривожне, трохи липке, але дуже чесне.  
В історії присутньо багато теми алкоголю, наркотиків, «зʼїдання себе», читається цікаво , та водночас важко. Тому читати треба свідомо, це не розслабляюча книга на вечір.