Ландшафт як співучпсник злочину та соціологія гнилої еліти

«Невгамовні мерці» - це п'яте розслідування Девіда Гантера, і в ньому Саймон Бекетт знову жорстко змінює правила гри. Після задушливої землі, спопеляючого вогню та безжальних торф'яників він кидає свого втомленого антрополога в найбільш нестабільну, мінливу і хижу стихію - у солону воду та непролазну багнюку ессекських лиманів.
Цей роман  еталонний приклад того, як ландшафт стає не просто декорацією, а повноцінним співучасником злочину, який методично знищує докази швидше за будь-якого вбивцю.

Бекетт-науковець розгортається тут на повну потужність, препаруючи те, що вода робить із людським тілом. У центрі сюжету - сильно розкладений труп, знайдений на безлюдних солончаках. Забудьте про акуратні кістки; Гантеру доводиться працювати з мацерацією (розм'якшенням тканин) та моторошним феноменом омилення трупа - утворенням жировіску.
Вода - це найгірший ворог криміналіста. Вона змиває ДНК, спотворює час смерті і перетворює тіло на екосистему для крабів та морських падальників. Але найстрашніше на солончаках - це припливи. Бекетт блискуче вибудовує саспенс на чистому ритмі природи: у слідчих є лише кілька годин відпливу, щоб зібрати докази, перш ніж крижана вода повернеться і знову проковтне місце злочину, цього разу назавжди. 
Знайдене тіло, ймовірно, належить Лео Вільєрсу - сину впливового місцевого аристократа, який безслідно зник кілька місяців тому. І тут Бекетт запускає класичний, але ідеально відпрацьований конфлікт статусів.
Він показує, як працює закритий світ старої британської еліти, для якої репутація сім'ї важить значно більше за кримінальний кодекс. Родина Вільєрсів не шукає правди - вона шукає зручної версії. Вони звикли купувати людей, маніпулювати місцевою поліцією і топити розслідування в бюрократії так само легко, як лиман топить необережних мандрівників. Гантер стикається з тотальним, мовчазним спротивом громади, де кожен залежить від грошей однієї сім'ї.