Ліки від вигорання

Люблю Вороного… От варті його твори того аби читати їх в моменти втоми і закінчення чогось. Можливо певної справи, чи якогось етапу, періоду, бо вони дають можливість подумати, раціонально зважити, прийняти  відпустити. Ну є в них якась ось така рефлексивна функція. Може то так для мене, але в тому ж і суть: знаходити в віршах щось своє і писати їх теж про щось своє. Доречи, Вороний надихає в цьому плані теж.

Цю збірку колись я сприймав, як щось порцелянове і тендітно ніжне. Мабуть то такому враженню насамперед сприяла назва «Блакитна панна». Ось такий собі елітний сервіз, не з тих, якими платили зарплату в кінці 90-х, а щось елітне, дороге і можливо, навіть, родинне. Таке, що дістають лише на свята із бабусиного серванта, бережно перетирають і бережуть. Саме так я і читаю Вороного, доволі рідко і в певні моменти.  Звучить, як щось відірване від нашого, побитого сльотами сьогодення, але саме в цьому і краса. Зануритись в поезію, відійти в реальності, яка на сьогодні потребує зубів і кігтів, а то й вигризання свого права на щось, зробити підсумок і піти далі.  

Тому, для мене це напрочуд актуально в кінці травня. В час, коли ти ставиш крапку і думаєш чи продовжувати. В час, коли особливо відчутна прірва між мемним «очікування – реальність», між екзистенційно чистим ідеалізмом і холодним, байдужим бетоном реальності. Так звучить вигорання, так воно відчувається. І «Блакитна панна» приходить саме в такі моменти і слугує певними ліками. Бо ця збірка написана не в концепції «мистецтво заради мистецтва», вона жива і дихаюча, пульсуюча. Це теж своєрідна спроба зберегти в собі світло в час сутінок: історичних чи власне професійно-особистих.   

Вороний - це людина, яка вперто, майже маніакально намагалася конструювати красу в країні, що на всіх парах летіла в геть непривабливе завтра і… коли сьогодні ти живеш в схожому стані, то фксація здобутків і власного значимого «Я» напрочуд важлива. Його «Блакитна панна» - крик про те, що естетика, форма, краса - чи не єдиний запобіжник, який може тримати людину вкупі. Соціум чужий, принципи відходять в небуття, правила вже не правила, а купа пилу, розметена вітром циклічності історії ріже в рчах. Адже історики, як ніхто, відчувають цей бекграунд і добре знають, чим закінчуються такі ось весни. В Вороного це глухий підвал НКВД  та розстрільний тридцять-восьмий, а в мене страшенна неприязнь до будь-якої, навіть псевдо-патріотичної агітації, і до політики в цілому. Бо цією дешевою половою ситим незаразі не будеш… просто втомивсь. Так, реалії інші, та і броне-потяги пофарбовані в різні кольори, але Вороний продовжував грати на своїй скрипці, стоячи на коліях, так і десь я.  У творах поета немає ж відверто пролетарської ненависті чи закликів рубати ворогів. І його текст, попри  тугу інтелектуала, який дивиться в очі системі, що прийшла його стерти, все ж пахне отим свіжим весняним озоном.  

Тому, я в котре беру його книгу до рук, аби не зневіритись в собі, роботі, владі, соціумі і читаю її, як своєрідний щоденник людини, що боролася з темрявою не зброєю, а ритмом і абсолютно безкомпромісною вірою в те, що справжня краса переможе.