Мені складно порівняти цей роман Діка з чимось ще — не можу назвати себе знавцем жанру, хоча, звісно, щось із альтернативки мені траплялося. Але то було більш розважальне чтиво, тут же явно солідний багатошаровий твір, з філософським підтекстом, з Книгою змін із чуждої мені культури, з багатообіцяючою поетичною назвою «Людина у високому замку», яка (назва) ніяк себе не виправдала (тут спойлер: нема тут ніякого замку). У принципі мені не складно повірити у світ, описаний автором. Він жахливий, але жахливий у своїй реалістичності — мені чомусь здається, якби Німеччині та Японії вдалося перемогти в тій війні, то світ цілком міг би виглядати в дусі цієї діковської книги. І це ще не вся альтернатива — автору вдалося всередині альтернативної історії зі зміною переможців у Другій світовій війні, виписати у вигляді неіснуючої в нашому світі книги «І наїсться сарана» альтернативну історію до альтернативної історії того світу. І в цьому весь Дік, він не зупиняється один раз закрутивши сюжет, а закручує його ще й ще.

Але це все критерії, що наближаються до об'єктивних і роману не дарма дали премію - так, його варто було прочитати, так, в ньому є над чим замислитися і поміркувати. Але читати його мені було не дуже цікаво. Мене не захоплював сюжет, не приваблювали герої — він, вони виглядали до банального звичайними, сірими зі своїми якимись співзвучними і нашому світу проблемами. Ніхто з героїв мені не імпонував, хіба ті двоє, що вирішили відкрити свою справу. Звернення до оракула мені не зрозумілі. Як звичайна дівчина могла перерізати людині горло, тут же одягнути відверту сукню і вирушити до письменника за автографом — теж не зрозуміло. Як представник японської раси, яка захопила половину світу, може так перейматися з приводу двох убитих агентів, які увірвалися до нього в офіс — мені також не зрозуміло. І так далі.

Загалом, незважаючи на перерахований позитив, читати книгу мені було нудно, я втрачав нитку і навіть закинув читання після першої третини. Довелося дослуховувати спочатку вже у вигляді аудіокниги. Цей твір Ф. Діка став моєю першою книгою не прочитаною, а саме прослуханою.

Не хочу уподібнюватися одному з героїв книги - Тагомі, який довго й болісно намагався пізнати незвичайний для нього витвір мистецтва, шукаючи таємне і приховане в банальній брошці. Не хочу подібно шукати те, що швидше за все автор і не закладав у свою книгу. Але, мені здається, одним із шарів твору можна розгледіти, що головним героєм світу автора є дехто Ебендсен, який написав книгу альтернативної реальності «І наїсться сарана», за ним легко можна вгадати самого Ф. Діка, це саме він — та людина у Високому Замку. Другим шаром буде те, що Ебендсен зізнається, що книгу насправді писав не він, він лише висловлював її перебуваючи в контакті з чимось вищим. Значить, мабуть, і Ф. Дік думає, що перебуває в контакті з чимось подібним і проектує це до своїх книг?

PS. Тепер, читаючи інші відгуки, прийшов до парадоксальної думки - читання окремих відгуків викликає у мене більше думок і роздумів, ніж читання самої книги, яка, повторюся, йшла нуднувато і тугувато. Ось наприклад, у кількох відгуках зустрілася думка, що автор нібито стверджує, що існуюча дійсність мало чим відрізняється від тієї, що була б, якби у війні перемогли нацисти та японці. Тобто перемога тої чи іншої сторони призводить лише до зміни героїв і лиходіїв в історичному трактуванні. Але так можна стверджувати лише за дуже поверхового підходу. Да, подібні думки є на сторінках твору, але їх вимовляють люди, які прийняли ту, альтернативну, реальність і змирилися з нею, або взагалі люди, які служать режиму. І в їхніх устах це звучить як спроба виправдання: «А що, думаєш, за перемоги американців, було б краще? Та як би не так...» І герої книги порівнюють свою дійсність із книгою Ебендсена, але ж ми, реальні читачі, можемо і повинні порівнювати зі справжньою реальністю? Невже хтось дійсно думає, що саме такі думки міг вкладати автор і це після тих жахіть, що легкими мазками сам описав, малюючи свій альтсвіт?