М. Коцюбинський «Тіні забутих предків» читати скорочено (переказ)

4.333335
Середня: 4.3 (12 оцінок)

Малий Іван був дев’ятнадцятою дитиною у сім’ї Палійчуків. Він був свободолюбивим, обожнював бувати в горах та лісі. У семирічному віці Іван уже навчився вирізняти з-поміж інших трави лікарські, що приносять користь людям і навіть знав, про що мовлять своїм співом пташки. Його батьки вирішили, що він вже досяг того віку, коли слід класти йому на плечі перше відповідальне заняття — пасти худобу.

У родині Іванко вже пізнав, що таке тривога та біда. На його пам’яті до обійстя Палійчуків смерть приходила вже два рази, забираючи його братів. Один, Олекса, помер під деревом, що на нього впало, інший — Василь, був убитий у запеклій бійні з Гутенюками. З цим родом ворогували вони з давніх-давен. Всі про це знали, проте ні єдина жива душа не могла розказати, звідки ріс корінь того ворогування.

Хоч Іван був дев’ятнадцятим із дітей, проте жили вони сім’єю з двох батьків та п’ятьох дітей. Так склалося, що решта півтора десятки нащадків славного Палійчукового роду спочивали вже в землі.

Настав той день, коли хлопець, будучи ще зовсім дитиною, вперше брав участь в конфлікті з Гутенюками. Це була бійка, яка не мала причини, причина була схована під покровом часу. Він побачив біля себе дівчинку, яка була Гутенюковою і вдарив її в личко, потім вхопив за сорочку на грудях і роздер, а на останок ще й кіснички кинув до річки. Дівчина не злякалася, витягла цукерку, перекусила її на пополам і одну частинку простягла Іванкові. Так почалася їхня дружба.

На другий день після цієї сутички відійшов у кращий світ голова родини Палійчуків.

Марійка (так було звати дівчинку) теж була приставлена до худоби, тільки Іван пас корів, а вона — вівці. Тепер їхні череда та отара часто випасалися разом. Вони товаришували, гралися. Проте, коли їхні тіла почали змінюватися, вони стали любитися, зовсім по-дорослому, як цап із козою. Скільки разів вони те бачили. І не було у цьому нічого лихого та сороміцького. Марічка віддалася Іванові, коли їй було років тринадцять. Щоби не стати важкою, на її голому тілі, на поясі, був причеплений часник, який баба-шептуха замовила, тож було зовсім не страшно.

Пізніше, щоби побачити одне одного, аби не знали родичі, вони бігали до лісу, чи стрічалися після церковної служби.

Після того, як Іванів батько помер, справи з господарством ставали все гіршими. Для того, щоб якось звести кінці з кінцями і підтримати родичів, хлопець вирішує йти найматися в полонину. Піднявшись у гори, побачив, де живуть вівчарі, поговорив з ватагом. Той прийняв його, розказав, яка його робота. Ціленьке літо та ще й до пізньої осені треба було прожити на полонині. Траплялося за цей час всякого. І грім бив дуже поряд, і сніг випадав, коли його зовсім не чекали, бо петрівка саме була. А лежав три дні. Щоправда, за цей час він знайшов собі друга серед пастухів — Миколу, що був один, як палець, у світі, бо не мав ні батька, ні матері, осиротів. Як Микола слабував, дивився замість нього, щоби не загасла ватра. Відведений для полонини час збігав і можна було повертатися до низу, додому, до Марічки.

Та лиха доля вирішила інакше, й Іван більше не побачив кохану живою. Розказали йому, що несамовита повінь забрала його Марічку, потягла вода, кидаючи об каміння. Вірити в це Йван не міг, пішов на пошуки дівчини. Аж у сусідньому селі знайшли її тіло. Він його не впізнав, але великий душевний біль підказав, що це дійсно вона. Душа кричала від болю і рвалася на шматки. І він безслідно зник. Люди говорили, що не вижив після такого страшного для нього горя.

Та минуло шість років, коли Палійчук знову прийшов у рідне село. Де він був, ніхто того не відав. Йому вже треба було женитися: і від людського осуду і для помочі в ґаздуванні. Наречена знайшлася швидко. Звали її Палагною. Вона була міцною жінко, з багатих, не дуже гарною, дещо грубою, мала волосся на шиї, проте ґаздиня з неї була така, як треба. Зажили вони добре. Вівці та корови озивалися з їхнього господарства. Клопотів вистачало.

Їхнім сусідом був мольфар на ймення Юра. Його боялися, бо знали, що він має дужі сили. Багато роботи мав Іван, ніколи було й угору глянути, та інколи, коли, все ж, розгинав спину і дивився в бік лісу, вчувалося йому, що кличе там його до себе Марічка.

Чи були у нього почуття до дружини він не знав. Навряд, бо він про це навіть не думав. Вона була його парою. Вони разом ярмаркували та вели господарство, от і все. День минав за днем, місяць — за місяцем.

Перед Різдвом Йван мав завжди якесь особливе відчуття. Ставали вони на коліна з Палагною, повернувшись до ікон і молилися. А в цей момент йому чулося, що позаду нього стоїть заплакана Марічка.

А Палагна переймалася ворожінням. Щось вона знала і то давало свої плоди — у господарстві скрізь все ладилося.

Наступного дня мало бути свято — теплого Юрія. Палагна також знала, що треба робити, як ворожити. Рано-ранісінько вона вийшла з хати зовсім без одягу та й пішла мокрою травою. Вона вірила, що ніхто в такий час не побачить її, але за нею пильно стежили очі сусідського Юри. Коли вона помітила його постать, дуже захотіла бігти до хати, але щось її тримало. Він рушив їй назустріч, і, коли вже був зовсім близько, вона закричала та забігла в дім. Про цей випадок Іванові, чомусь, не розповіла. І ще довго марився їй той тримаючий погляд мольфара.

Останнім часом Іван, з незрозумілих причин, почав втрачати вагу, марніти. Палагна — жінка молода, тож все частіше почала думати про Юра.

Одного дня на небосхилі почали збиратися чорні хмари. Юра проганяв їх, заклинав грім. Все це дійство потребувало від нього багато сили, і, коли він зробив те, що хотів, безсило повалився на землю. Свідком всього ритуалу була Палагна, вона кинулася до мольфара. І з того дня він почав бути її любасом. Жінка розквітла. Щодня одягалася в найкращі шати та постійно йшла з дому. Згодом люди заговорили, що вона у корчмі п’є разом з коханцем, обіймають одне одного, навіть нікого не соромлячись. Іван знав про це, односельці доказали, проте йому було, чомусь, не до того. Нічого він не відчував, ні жалю, ні ревнощів. Битися, щоправда, у шинку колись довелося. Проте не за власної волі, просто «від людей».

Щоправда, почувати себе Іван став з кожним днем все гірше. Їсти зовсім не хотілося, в голові паморочилося.
Проходячи біля хати Юри, почув, що там говорить його жінка, й поглянув у вікно. У руках мольфар тримав зліплену фігурку, схожу на людину і тицяв у неї голками. Іван зрозумів, що та лялька — він. Пішов собі стежкою, почуваючи себе недобре та не зовсім тямлячи, куди йде. Чи то заснув, чи то втратив свідомість.

Прийшов до тями, бо хтось його будив. То була Марічка. Він, ніби і розумів, що то мавка, але не хотів втрачати образ коханої, тож ішов побіля неї, намагаючись не побачити її спину з кровавою раною. Вони говорили, згадували дитячі ігри, щасливий час. Тепер він не боявся померти і йому стало зовсім байдуже і до Палагни, і до Мольфара, і до їхніх витівок.

Але на галявинці Марічка якось затремтіла і раптом кудись поділася. Іванові було шкода, що він залишився на самоті, але до нього вийшов дивний чоловік без вбрання, на руках якого росла вовна. Він підійшов близько. Придивившись, Іван зрозумів, що то Чугайстр. Він є добрим лісовим духом і захищає людей від лихих нявок. Починають танцювати.

Потім Іван йде на пошуки коханої. Йому вчувається її голос, і він йде на нього. Потім розуміє, що він пірнає кудись у прірву.

На другий день його відшукали люди. Він був ледь живий і швидко помер. Затужила трембіта на подвір’ї Гутенюка.

Прийшов день поховання. Люди ставали на коліна перед покійним, тіснилися в хаті, збивалися купами і, здається, забували чого і до кого прийшли. Починали весело розмовляти, голосно, не думаючи про спокій того, хто вже в іншому світі. Тільки троє бабів сиділо коло Йванового тіла. На восковому обличчі застигла посмішка. Надворі звучала трембіта.

Проголосувати:

вгору
0 користувачів проголосувало.

Пoширити у соц. мережах: