Марево

Саме так можна перекласти назву повісті Михайла Коцюбинського, яка колись була обовʼязковою у шкільній програмі. Я, на жаль, у школі її не читала - в нас були «Тіні забутих предків». Ознайомилася із твором лише в університеті, хоча з історії України знала, що Коцюбинський описує Вихвостівську трагедію 1905 року, коли селяни під час революції вчинили самосуд над своїми односельцями. Але починав письменник свій твір ще до революції, тож, напевно, епізод селянського бунту зʼявився пізніше. Спершу мені здалося, що переді мною типово натуралістичний твір у стилі Еміля Золя: автор деталізує сільські злидні, особливо з яким апетитом Маланка та Гафійка їли рибу. З іншого боку, це модернізм в імпресіоністичній формі, бо показано внутрішній світ героїв та їхній біль, - через діалоги зокрема. Андрій мріє про роботу на ґуральні і вбачає майбутнє у фабричній справі - натомість отримує виробничу травму, залишається без пальців на руці і можливості знайти роботу. Пʼять карбованців від пана - це ніби насмішка. Маланка мріє про землю, в неї це як ідея фікс, вона навіть пішла за Андрія, бо була бідна і безземельна. Але її мрії є лише міражем. Гафійка переймається духом революції, вишиває прапор, читає і розповсюджує революційну літературу. Однак і її діяльність стала маревом. Суворі реалії дійсності взяли гору. Автор часто вдається до описів сільської бідності; весь час звучить думка про найми, та, власне, в такий спосіб родина виживає. В мене склалося відчуття безнадії, коли я читала першу частину: бідність, сірість, біль, сварки між Андрієм і Маланкою, переживання за таку саме бідність для Гафійки. 
Повість читається непросто. Я б сказала так: треба читати та звертати увагу на деталі. На репліки героїв. Бо з першого погляду твір може здатися нудним та нецікавим. Тому читайте його повільно та ставте питання: чи досяжним є те марево?