You are here

Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра» скорочено - стор. 1

Розділ I
— Том!
Ані шелеснуло.
— Де б йому було подітися? Хотілося б мені взнати. Томе, відгукнися!
Повна тиша.
Немолода жінка торкнулася окулярів на своєму обличчі, поглянула зверху них, намагаючись когось знайти в кімнаті. Потім здвинула окуляри аж до чола, подивилася ще так. Нікого не побачивши, вона попрямувала до навстіж відкритих дверей. Жінка вийшла на поріг й почала оглядати свої грядки, на яких росли овочі. Та поміж кущів помідорів вона теж нікого не помітила. Тома не було й там.
Аж ось позаду неї почувся шурхіт. Повернувшись, жінка встигла схопитися за куртку невеликого хлопчини, що вже хотів дременути повз.
— А, ти тут! Чим ти там займався?
— Нічим.
— Нічим? Ти тільки подивися які в тебе руки, який рот! Що це?
— Мені невідомо, тьотю.
— Мені відомо, Томе! Це варення! Скільки я тобі говорила, що не можна його брати, бо шкуру спущу! Давай оту лозину!
Повітря наповнилося звуком свисту від лозини, що його розсікала. Здавалося от-от все станеться і вона торкнеться Тома.
— Тьотю, ось погляньте назад!
Жінка різко повернулася. Хлопець же, скориставшись моментом, вмить утік, перелізь через дощану огорожу і тільки його й бачили.
Тітонька Поллі спершу розгубилася. Але потім, прийшовши до тями, аніскілечки не розлютилася, просто розсміялася.
— Отаким розбишакою росте! Чи я завжди на це буду ловитися? Вже ж котрий раз він мене так перехитрив! Ой, Богові видно, що не можу я повною мірою виконати свій обов’язок стосовно цього хлопчини. Мені здається, що в ньому всередині бісеня якесь зачаїлося. Змилуйся наді мною, Всевишній, я ж цю сердешну дитину, сина своєї сестри-покійниці не в силах лупцювати. Кожного разу, коли він втікає, моєму сумлінню немає спокою, а коли все-таки вдасться його побити, то аж серденько моє кров’ю обливається.
Оце сьогодні він прогуляє школу, то ж я маю придумати йому за це якесь покарання. Буде завтра відпрацьовувати сьогоднішній вчинок. Це, звісно, для нього буде неприємно та важко, бо ж у суботу інші хлопчаки будуть розважатися… Але нічого. Маю ж я хоч так його виховувати, бо зовсім занапаститься хлопець.
Так і сталося, як думала тітонька — Том вирішив не йти до школи. Час, коли він мав сидіти на нудних уроках, у нього минув швидко, цікаво та весело.
Ввечері Том повернувся додому. Тітонька посадила його за стіл. Хлопець їв та, користуючись кожною зручною нагодою, тягав з цукорниці цукор — грудку за грудкою. В цей час тітка розпитувала його. Том розумів, що за кожним питанням стояв якийсь підступ чи пастка. Жінка хотіла, аби хлопець десь заплутався і таки розповів їй правду про сьогоднішній день.
— Томе, сьогодні в школі було дуже спекотно? — звернулася вона до хлопчини.
— Так, тьотю.
— Невже ж ти не захотів скупатися в річці в таку спеку? — запитала жінка.
Том відчув, що тут щось не так і уважно глянув на тітку, та вираз її обличчя нічого незвичайного йому не сказав, тож він просто відказав:
— Та ні.
Під цю розмову, знайшовши привід, старій вдалося помацати сорочку племінника, щоб переконатися, що вона суха, після чого вона промовила:
— Та тобі, дивлюся, й зараз не жарко.
Та Томові стало вже все зрозуміло, тож він перехитрив тітоньку, випередивши її.
— Кілька з нас, аби трішки освіжитися, поливали волосся з помпи. У мене й зараз волосся ще не зовсім висохло.
— Але, Томе, погодься, що для того, щоб облитися з помпи, не було необхідності в розпорюванні коміру сорочки, який був мною зашитий. Розстебни-но свою куртку, я погляну!
Якщо до цього Том був стривожений, то тепер заспокоївся й розстебнувся. З комірцем все було в порядку.
— Та невже! Ну добре. Я була впевнена, що ти сьогодні в школі не був, а натомість присвятив весь свій час купанню в річці. Я не серджуся на тебе, Томе. Ти втратив мою довіру вже давно, проте іноді ти поводишся краще, аніж я сподіваюся. Це саме такий день.
З одного боку, жінка була дещо засмучена через те, що її інтуїція цього разу помилилася, проте з іншого боку — вона раділа, що, хоч цього разу, Том повів себе добре.
Та раптово заговорив Сід — брат Тома:
— Ви ж, наче, підшивали йому комірець білою ниткою, а в нього нитка чорного кольору.
— Звісно що білою! Том! — вигукнула стара.
Том вирішив не жартувати з долею й чкурнув, на мить завмерши в дверях, і вигукнувши:
— Сідді, ти ще отримаєш за це!
Розділ IV
Ранком понеділка Том був найнещаснішою людиною у світі. Цей понеділок не був винятковим, кожного тижня в цей день хлопець розумів, що попереду шкільні муки, які тягнутимуться аж до суботи. Кожного разу хлопчина, глибоко зітхаючи, думав про те, що легше було б, якби вихідних взагалі не існувало.
Том лежав ще в ліжку, коли йому прийшла геніальна ідея — якщо він буде хворим, то в школу його тітонька точно не відправить. З’явилася малесенька надія. Проте хлопець прислухався до свого тіла і зрозумів, що в нього анічогісінько не хворе. Тоді Том відчув, що один з його зубів злегка похитується. Він вже розігнався стогнати, але до нього вчасно прийшло розуміння того, що тітка просто вирве той нещасний зуб та і все. До того ж, цей процес викликатиме біль, а цього зовсім не хотілося. Тож хлопчина прийняв рішення ситуацію із зубом зробити запасним варіантом, а тим часом вигадати щось інше. Певний час він нічого не міг вигадати, аж поки йому не згадалося, як один лікар розказував про якусь хворобу, що звалювала хворого з ніг і змушувала лежати в ліжку кілька тижнів, а ще через неї можна навіть втратити пальця. Цієї ж миті Том вистромив свою ногу з-під ковдри і з надією глянув на свій великий палець,на якому помітно було слід якогось дрібного поранення. Щоправда, Томові не було відомо, які симптоми має згадана лікарем хвороба, але він вирішив спробувати щастя й застогнав. Але Сідові дуже гарно спалося, й він навіть не поворухнувся від братових страждань. Том почав ще більш гучно стогнати. Він робив це так переконливо, що, здається, навіть відчув біль у пальці.
Та Сід спав далі.
Том вдавав хворого так старанно, що аж почав хекати. Добряче набрав у груди повітря й видав такий стогін, що розбудив би й мертвого. Він почав злитися, бо Сід так і не зреагував. Тоді хлопець не витримав і почав його будити. Нарешті той почав прокидатися. Том знову видав неабиякий стогін. Сід ще не зовсім зрозумів, що відбувається. Він сонно потягувався, позіхав і аж потім поглянув на Тома, спираючись на лікоть. Том і далі прикидався ледь не вмираючим.
Сід обізвався до нього:
— Том! Том,ти мене чуєш?
Хлопчина промовчав.
— Томе! Що з тобою сталося? Томе? — Сід потрусив брата за плече, заглядаючи в очі.
Том стогнав:
— Не роби так, Сіде! Не чіпай мене!
— Та що ж таке, Томе? Я погукаю тьотю.
— Та ні, нехай. Може, пройде само…
— Не треба так страшно стогнати, Томе!
— Сіде, я пробачаю тобі всі твої провини переді мною. Як я помру…
Але Сід вже його не чув. Бо, вхопивши свій одяг, мчав до тітоньки Поллі.
Том вже й справді був переконаний, що його палець хворий, бо його уява зіграла з ним злий жарт і тепер йому здавалося, що він справді відчуває біль. Стогнати у нього виходило ще більш переконливо.
Сід буквально злетів сходами й заволав щосили:
— Том помирає!
На що тітка відповіла:
— Що за дурниця? Не вірю.
Не зважаючи на зміст слів, жінка поспішила сходами до Тома. За нею побігли переляканий Сід та Мері. Тітка зблідла, її губи почали дрібно тремтіти.
Підбігши до Томового ліжка, вона схвильовано вигукнула:
— Що з тобою сталося, Томе? Кажи!
— Тьотю, на моєму пальці гангрена!
Жінка знесилено впала на стілець і розсміялася, потім вона почала плакати, а згодом і плакала й сміялася заразом. Коли вона трохи заспокоїла свої емоції, то промовила:
— Томе, оце ти так витворив! Кидай негайно цю свою вигадку і щоб я це чула останній раз!
Том перестав стогнати. Палець відразу переболів. Хлопчакові було незручно і він сказав:
— Тьотю Поллі, я ж, чесне слово, був переконаний, що то гангрена у мене. І я, дійсно, відчував такий біль у пальці, що зовсім мені вилетіло з голови про хворий зуб.
— А що там сталося у тебе з зубом?
— І розхитався він у мене сильно, і болить так, що не сила втерпіти.
— Ану почекай. Стогнати тільки не треба. Покажи мені, розкрий рота. Дійсно, хитається. Та від цього ще ніхто не вмер. Мері, дай-но мені нитку із шовку та гарячу головешку візьми в кухні.
— Ні, тьотю, не треба цього робити! — Том почав скиглити. — Не треба його рвати! Я піду до школи, піду!
— А, тепер все ясно! Вся ця вистава для того, щоб прогуляти заняття, а натомість провештатися цілий день на річці!
Мері принесла все, що просила стара, необхідне для «лікування» хворого зуба. На шовковій нитці тітка зав’язала петельку, одягнувши її на зуба, міцно стягла, інший кінець цієї нитки прив’язали до стовпчика ліжка. Потім вона ухопила гарячезну головешку й швидко ткнула нею ледь не в лице хлопця. Зуб було вирвано, він висів на нитці, що трималася за ліжко.
Кожна непроста ситуація породжує за собою щось приємне. Тепер Том, поснідавши, йшов-таки в школу, і притягував до себе величезну кількість заздрісних поглядів від хлопчаків, бо тепер у нього була дірка на місці переднього зуба, а це давало можливість плювати крізь неї не так, як завжди, і не так, як усі.
Вже зовсім скоро Том зустрівся з юним відщепенцем Гекльберрі Фінном, який був сином місцевого п’яниці. Всі місцеві мами від всього серця ненавиділи цього хлопчиська. Причин для цього вистачало: він був неробою та безпритульником, до того ж іще неабияким розбишакою. Натомість же їхні чада дуже хотіли потрапити в товариство до Гекльберрі, а ще дуже хотіли його наслідувати в усьому. Том же був хлопцем із поважної родини, тож зовсім не дивно, що він вже давно отримав сувору заборону на дружбу і взагалі будь-які стосунки із цим хлопцем. Том же відчував щиру заздрість до безпритульного — він мав волю, якої Томові не давали.
Гекльберрі ніколи не мав бодай якогось пристойного одягу. На ньому завжди висіло якесь дрантя — одяг зовсім не дитячий, знятий з дорослого плеча, із численними плямами бозна від чого та дірками і цілими лоскотами дрантя. Його голову намагався вкрити здоровенний капелюх, який був геть обідраний і криси якого були відірвані наполовину. Його куртка повністю закривала його тіло, аж до низу, ховаючи навіть п’яти. Єдина шлейка притримувала його штани, а позаду вони були схожі на порожню торбину. Холоші штанів були дуже потріпані, до того ж, вони були довжелезні. Іноді Гек міг поклопотатися й заколоти їх, щоб було трохи зручніше, але це бувало рідко. Переважну більшість часу вони просто тягалися землею.
Гекльберрі ні від кого не залежав, тож просто міг займатися всім, чим тільки міг вигадати. Коли не було дощів Гекльберрі міг вкладатися спати на ганках когось із місцевих мешканців. У дощові часи він залазив до порожньої бочки, що й була йому нічлігом. Він не мав відвідувати школу, церкву, йому ніхто нічого не наказував. Він сам вирішував скільки часу й коли він буде ловити рибу чи просто плескатися в своє задоволення в річці. Йому не заборонялося битися чи ганяти де хочеш, хоч і до світання. Весною саме він вперше роззувався, а восени, навпаки, останнім взував якісь черевики. Його не примушували митися й одягати чистий одяг. І, до того ж, цей хлопчина неабияк володів лайкою і часто використовував своє вміння на практиці. Словом, Гекльберрі Фін мав стільки всього, про що тільки могли мріяти інші хлопчаки, що йому просто не могли не заздрити. З ним хотіли товаришувати. І том теж.
Том перший заговорив з цим романтичним обідранцем:
— Привіт, Гекльберрі! Що це ти таке маєш?
— Мертвого кота.
— Геку, а для чого взагалі потрібні ці здохлі коти?
— Щоб бородавки звести.
— Справді? А як можна за допомогою дохлого кота звести бородавку?
— Потрібно його взяти і вночі, близько полуночі, вирушити на цвинтар, де знайти ще свіженьку могилу, але не просту, а обов’язково ту, в якій похована погана людина. А коли настане північ, туди прийде сам чорт, а може й кілька їх. Побачити тобі їх не вдасться, але ти відчуєш їх — може, вітер повіє, а, може, долине до тебе шматок їхньої розмови. А далі вони почнуть того лихого, що з могили, тягти з собою. І саме в цей момент ти мусиш кинути їм цього кота й сказати: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом — і я вас знати не знаю!» Будь-яка бородавка зійде!
— Геку, а ти коли йтимеш з котом? Ну, спробувати.
— Наступної ночі. Думаю, що саме сьогодні вони забиратимуть старого Вільямса.
— А можна я піду з тобою?
— Хотімо, якщо не боятимешся.
На цьому хлопці й розбіглися.
Коли Том прийшов у школу, то входив у клас, як людина, що дуже заклопотана й поспішає.
Вчитель, що сидів на своєму кріслі-троні, сплетеному з лози, здавалося, дрімав під сонний гомін школярів, та прихід Тома його розбудив.
— Томас Сойєр! Ходіть-но сюди! Чому це Ви, сер, вкотре спізнюєтеся? Назвіть причину!
Том вже ледве не почав промовляти якусь чергову вигадану нісенітницю, коли йому у вічі кинулися довгі-предовгі косички золотистого кольору. Він не міг їх сплутати з іншими. Його тілом пройшов струм — струм кохання. Також він вмить уздрів, що єдиним вільним місцем на дівчачому боці було місце біля неї. І він сміливо заявив:
— Я запізнився, бо довго теревенив з Геком Фіном!
Ця фраза неабияк збила з пантелику пана вчителя. Він розгубився і просто мовчки дивився на Тома. Всі в класі одночасно позамовкали. Учні були вражені відчайдушним вчинком хлопця.
— Томас Сойєр, це найбільш зухвале зізнання, яке мені доводилося за весь час чути від кого-небудь. Лінійкою тут не обійтися. Скиньте негайно свою куртку!
Вчитель був невтомним. Його руки раз поз раз міняли різки, якими наносилися нещадні удари малому зухвальцеві. Після цього вчитель наказав Томові сісти на сторону дівчат (це було покаранням).
По класу пролунали смішки. Та збентеження хлопця було зовсім не від них, як подумали інші, його бентежив побожний трепіт перед своєю музою, до якої він мав от-от присісти. Він опустився на лаву біля неї, сідаючи зовсім скраю, але дівча все рівно труснуло красивою голівкою та відсунулося подалі.
Том крадькома поглядав на сою сусідку. Від її погляду це не сховалося, своє невдоволення вона продемонструвала тим, що скривила миле личко і навіть зовсім відвернулася. Коли ж вона невпевнено, ніби крадучись, повернулася назад, то побачила, що для неї лежить персик. Дівчина штовхнула фрукт. Том же, навпаки, знову поклав його ближче до сусідки. Дівчинка посунула персик від себе вдруге, проте вже було помітно, що вона зробила це, не сердячись. Том же знову поклав його на попереднє місце. Вона залишила його в спокої — прийняла. Том швиденько почав щось шкрябати на грифельній дощечці. Дівчина прочитала на ній: «Бери, будь ласка, я маю ще». Її обличчя залишилося безпристрасним. Тепер Том щось малював на дошці, проте цього разу він затулив те, що виходило на ній, рукою. Трохи часу дівчинка намагалася не поглядати в той бік, проте вже зовсім скоро проявилася її цікавість. Вона звернулася до Тома:
— Дозволь подивитися.
Коли Том прибрав руку, то дівчинці відкрився малюнок, на якому було зображено дім (вірніше його частина), що мав два причілки та комин, від якого спіраллю звивався дим. Дівчинка настільки захопилася хлопцевим малюванням, що все довкола вже просто не помічала. Коли малюнок був завершений, дівчинка сказала:
— Прекрасно. Домалюй туди ще чоловічка.
Художником відразу ж був зображений чоловічок, і хоч він був завбільшки з будинок, дівчинка задовільнилася й таким результатом.
— Прекрасно! Якби й мені вдавалося так малювати!
— Та це ж не складно, — пошепки відповів Том, — я можу тебе навчити.
— Дійсно? Коли?
— Давай під час великої перерви. Чи ти йдеш додому на обід?
— Якщо бажаєш, то я лишуся.
— Добре. Домовилися. Як тебе звати?
— Беккі Тетчер. А тебе? Ой, я згадала! Тебе звати Томас Сойєр!
— Це в момент, коли мене б’ють різками, звуть Томасом, а так називай мене просто Том.
— Домовилися.
Том почав наново щось вимальовувати на дощечці, але й тепер ховався від Беккі, закриваючись. Їй було дуже цікаво. Тепер вона вже, не соромлячись, просила його показати їй малюнок. Проте хлопчак відказував, що там пусто, або що її це зовсім не зацікавить. Їй ще більше закортіло побачити що там.
— Я тобі не покажу, бо ти розповідатимеш про те, що побачиш, — сказав Том.
— Не буду нікому розказувати! Чесне слово!
— Та ти й не хочеш зовсім це побачити.
Беккі розсердилася й сама намагалася прибрати його руки. Хлопець вдавав, що дуже противиться цьому, але відсунув руку. Перед нею відкрилася дощечка з написом: «Я тебе люблю». Дівчинка засоромилася від побаченого, але було помітно, що їй приємно.
Саме цієї хвилюючої миті Том відчув біль — чиясь дужа рука стиснула його вухо й потягла за нього догори все його безпомічне тіло. Саме таким чином вчитель провів його через весь клас й посадив туди, де він сидів зазвичай. Він так і не вимовив ні слова. Та біль і глузування однокласників анітрохи не зменшили душевного тріумфу Тома.
Далі Том, дійсно, намагався бути більш зосередженим, проте це йому повною мірою так і не вдалося. І читати гарно сьогодні в нього не вийшло, й географічні назви сплутувалися й мінялися містами, а під час письма Том стільки разів зробив помилку, що навіть був позбавлений чесно заслуженої раніше олов’яної медалі з правопису.

Вподобати:
+1
0
-1