«Маруся» Марко Вовчок читати скорочено - стор. 1

5
Середня: 5 (1 оцінок)

І
Розповідь, яку я поведу далі, сталася предавно. Розказана вона мені була старою-престарою жінкою.
На одному красивому українському хуторі жила родина козака Данила Чабана. До слова, цей хутір йому й належав, бо він його успадкував. Населений пункт цей був розташований у дуже мальовничому місці. Його оточували степ, ліс, річка, луки, гори й долини. Влітку, під час сходу сонця, тут відкривався неймовірний краєвид. Не менш красивими були вечори з усипаним яскравими зорями небосхилом. Ще одною перевагою цього місця були хороші сусіди, також з роду козаків.

Чабани були дуже товариськими та гостинними людьми. Коли наставали дні свят та можна було відкласти роботу, господарі запрошували до себе друзів, або самі вирушали на гостину. Хутірське життя-буття було прекрасним, і всіх членів родини воно влаштовувало, ніхто не хотів ніяких змін, проте доля нікого не питала…
Україна заплакала кровавими слізьми, бо зусібіч ворог діставав її та прагнув відітнути від неї хоч якийсь шмат. Богдан Хмельницький став рятівником для змученої неньки-України, поміг їй трішки спочити славний гетьман, та, коли він відійшов у вічність, знову настало лихо. Не могли помиритися поміж собою: одні прагнули об’єднання з великоросами, інші — з поляками, а дехто і зовсім з татарами хотів дружбу водити.

ІІ
Настав один зі звичних, але тепер тривожних, вечорів у Чабановому хуторі. Приїхали гості, проте всім було не до веселощів. Говорили пошепки. Андрій Крук відповідав на питання про Чигирин. Жінки говорили про січі та понівечені населені пункти, про людей, що загинули. То в однієї, то в іншої текли сльози при цих розмовах. Діти, не зовсім розуміючи, що відбувається і про що йдеться, відчували, що щось лихе коїться і теж вели себе тихенько, було і їм не до пустування.

Вечір вже накрив темним покривалом все надворі, в хату увібралася тиша, коли у вікно постукали. Подорожуючий чоловік попросився до хати на відпочинок. Його впустили. Коли знадвору ця чоловіча тінь вийшла на хатнє світло, то всі дуже здивувалися його розмірам — чоловік був справжнім велетом. Він був дуже високого зросту, але, при цьому, його стан був стрункий та гнучкий, його засмагле лице було суворим і мало вогняні очі. Він був обачний, але, одночасно, й вільний, безпечно-спокійний. Подорожнього відразу посадили за стіл та нагодували.

Чоловік був простим та скромним. Говорив він небагато, а коли що й казав, то про ті речі, які були тоді у всіх на устах та в думках: про нівечення України та грабіжницькі дії навколо; про ті жахи, які він бачив, мандруючи. Також він запитав Чабана про те, чи їхні шляхи ще безпечні. Всі були тактовними і ніхто не докучав гостеві розпитуваннями. Лице чоловіка «прикрашав» величезний шрам, який простягався через усю щоку, починаючись біля носа і закінчуючись аж під вухом. Чоловік розказував про бої, що відбувалися зовсім недавно.

Тишу раптово порушили постріли з пістолів, що пролунали один за одним десь зі степу.
Жіноцтво вже розпрощалося, всі розійшлися, крім Андрія Крука та Семена Ворошила.

ІІІ
Чоловік-велетень розпитував про шлях у Чигирин. Господар відказав, що проходити тією дорогою непросто, бо на ній дуже багато де можна стріти польських ватагів. Мандрівник зізнався, що він є січовим посланцем до Чигирина. І, хоча дороги були перекритими, та він не боявся. Він мав на меті зустрітися з Петром Дорошенком. Ведучи свою тиху розмову, чоловік раптом зловив на собі погляд прекрасних, глибоких очей-діамантів. Цей погляд кидала на подорожнього дівчинка, що стояла в темному куточку хати. Її звали Марусею, вона була донькою Чабанів. Вона була справжнісінькою україночкою: рівненьким шнурочком над красивими очима лягали чорні-пречорні брови, щоки були засмаглі, вбрана вона була у вишиту сорочку, синю запаску та пояс червоного кольору. Волосся ж її було білявим та сплетеним у дві коси, у яких, все ж, було помітно, що волосся кучеряве, а ще таке блискуче, наче із шовку. Голова ж її була прикрашена квітковим вінком.

Старий Чабан дав наказ Марусі не відкривати почуте ні єдиній живій душі. Раптово до вух присутніх долинув звук кінського тупоту і господар хати сказав, що всьому кінець. Тоді хутко звелів чоловікам робити вигляд, наче вони сплять, а дружині — братися за шиття. До січовика ж він мовив, що знає, як йому можна буде вийти до степу, і він розкаже йому про цей шлях.

За якусь хвилину козаки вже спали, а Чабаниха з донькою шили. Данило ж разом з подорожуючим вийшли.

IV
Ватагою, що залетіла миттю до господи ледь не були скинуті двері в хату. Велика кількість солдатів увірвалася до світлиці та почала щось шукати, здавалося, що в кожній шпарині. Чабаниха зібрала круг себе всіх малих дітей та спокійно, здавалося, навіть байдуже, спостерігала за тим, як нажите нею та її чоловіком майно нищилося.

Андрія та Семена розбудили та допитувалися у них, де дівся господар обійстя. Чабаниха відповідала, що його немає ще від ранку, бо він вирушив до товариша. Крук та Ворошило дістали по черзі нагайки. Вони стояли на своєму, оповідаючи, що прийшли сюди з метою купівлі волів. Вже практично почали в’язати чоловіків, коли в хату повернувся Данило. Йому поставили питання про запорожця-бунтівника. Чоловік був преспокійним та сказав, що він не розуміє про кого його питають. Господиню змушують готувати вечерю для голодних офіцерів. Вона взялася до роботи та побачила, що немає Марусі. Поки вояки перевертали догори-дригом хату, вона кудись поділася.

V
Дівчина ж поспіхом втекла надвір. Вона стояла і прислухалася до серцевого стуку у своїх грудях, заспокоювалася. Аж тут, раптово, вона побачила січовика-велетня просто перед собою. ЇЇ серденько обізвалося радістю. Та чоловік її не помітив і вирушив через сад у напрямку річки. Маруся тихенько йшла за ним. Так одночасно, але окремо, пройшли вони садочок та вийшли до річечки.

Аж тут відчув чоловік торкання дитячих рук та почув тихенький голос дівчини-дитини. Вона сказала йому, що може стати йому в поміч. Посеред степу знаходяться воли біля возу із сіном. Вона сказала, що чоловік може сховатися в сіні, а вона відвезе його через Книшевий хутір до річки, за якою знаходиться чигиринська сила.
Поруч пішли вони вдовж ріки. Дівчина почала розказувати казочку. У одного козака була доня, і вирішив він віддати її заміж. Молодого обрав сам, не спитавши дочки. Не подобався він їй, проте діватися не було куди, і вона вийшла за нього, як того хотів батько. Привіз її чоловік до нової господи, що стояла в лісі. Дуже сумно там було молодиці. До того ж, її чоловік кожного вечора кудись зникав вкупі з друзями. І надумала вона дізнатися про те, куди він їде. Увесь будинок обдивилася дівчина, аж поки зрозуміла, що її чоловік — розбійник. Та куди ж їй втекти в лісі? Аж почула вона, що їде її він зі своєю ватагою. Коли приїхала, то вжахнулася: чоловікова сорочка була забруднена кров’ю. Ледь змогла жінка дочекатися, коли знову його не буде вдома. Тільки-но він з двору, а вона все позакривала, та й кинулася бігти через ліс. Ціла ніч так минула, коли до її вух долинув шум погоні, яка ближчала з кожною секундою. Тоді вигадала вона, що зможе сховатися на дереві: видерлася на верхівку височенного дерева та й притихла. А чоловік взяв до рук меч та й давай ним гілки бити. Вдалося йому зачепити її та зробити рану, проте вона стерпіла і не видала себе, тож лишилася непоміченою. Спустилася вона лиш тоді, коли всі пішли. Знову кинулася вона бігти, аж поки зустрівся їй старий козак із возом, повним сіна. І козак захотів їй допомогти та наказав лягати під сіно й тихо лежати. Догнала погоня і дідуся з возом.
Курять розбійники, сіно коням беруть. Та молодицю так і не знайшли, а добрий старий повернув її до батька.

VII
Марусі відома була кожна стежинка навколо, тож їй вдалося скоро вивести чоловіка до чистого степу. Пройшли вони ще трішки і побачили хату, біля якої були четверо волів, яких чоловік з дівчиною повели до воза, повного сіна.

Маруся була маленького зросту, а серед степової величі, поряд з велетенськими волами, здоровенним возом та височенним чоловіком була й зовсім крихітною, тож здавалася не тільки дрібною, а й безпомічною.

Аби бути схожою на стареньку жінку, Маруся пов’язала хустину на голові так, як те роблять бабусі. Дівчині була відома дорога: спершу треба прямувати до озера, а далі повернути на правий бік, після чого перед очима постане Книшів хутір, а як його минути, то вже дорога в Чигирин недалека і безпечна. Січовикові була страшно за дівчинку, бо куди не глянь — ворог на ворогові. Та хоробра Маруся відказала, що їй не страшні ніякі вороги, а боїться вона лиш неудачі. Дівчина повинна була робити вигляд, що їде з сіном до Книша. По приїзді вона мала сказати спеціальну кодову фразу: «Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!» Чоловік сховався у сіні, а Маруся стала погоничем, і поїхали.

Коли вони від’їхали вже далеченько, їх наздогнала група людей. Маруся їм повідомила, хто вона, куди й навіщо їде. Чоловіки послухали її, проте, певно, не зовсім повірили, бо супроводжували її аж до самого пана. Якщо Маруся й зводила погляд на когось зі своїх «супутників», то відразу ж натикалася на лиця, що випромінювали грубощі, похмурість та злість.

Починав видніти панський хутір. Офіцери говорили про мужність та хоробрість, яку демонструють україночки. Вони казали, що, хоч земля здригається, а кров ллється рікою, а скрізь йде рубанина та смерть забирає чоловіків одного за другим, а жінки в цей час просто заходять на поле бою та забирають своїх, мов ягоди в лісі.
Далі солдати лишили з возом лиш одного Івана, а самі покинули Марусю, бо звідкись долинули звуки пострілів. Перед Марусиним взором відкрилися намети, від яких клубився чорний-пречорний дим, а поряд з вибухами щось горіло. Звідти чутно страшні звуки: голоси та стогони людей, рев худоби, що розривав душу та жахливий плач дітей. Село горіло. А поруч, уже близько панський хутірець спромігся в цей же час зеленіти, цвісти та пахнути…

IX
За ворітьми з’явився Книш. Він був трішки схиленим, простої душі дідком в звичайному сільському одязі з полотна та у брилі із соломи. Марусю він признав. Коли він мовив про трапезу, то Іван відразу подобрішав та й рушив до хати за стареньким. Маруся завезла віз до двору і також пішла в хату, а їй услід туди забіг хлопчина, якого звали Тарасом. Дівчинка звернулася до пана із кодовою фразою.

У хаті стояла широка лава, стіл, на якому хтось дбайливо постелив білу скатертину, долівка була з глини. Книш збирав наїдки, наставляючи непроханому гостеві з таким виглядом, ніби це звична справа. Тарас дивився надвір через невелике віконце та лічив кількість пострілів, які було дуже добре чутно від палаючого села. Маруся присіла на лавці.

Іван наминав страви дуже жадібно та довго. Тим часом Книш звелів Тарасові, щоб той пішов та підклав ще волам сіна. Маруся схопилася та пішла з ним. До цього Книшева рука лягла їй на голову та лагідно її гладила, дівчинка стала більш впевненою. Іван же став казати Книшеві, що той мусить викупити у нього сіно. Старому нічого не лишалося, як погодитися.

X
Спершу Маруся проходжувалася побіля возу, далі ходила великим двором, щоб її не запідозрили. Багато часу вона так проблукала, аж поки з-за каменів, що лежали в саду, до неї долинуло тихе: «Дякую! Все добре».

Маруся була просто щасливою. Хлопчик Тарас навіть, не зрозумівши зміни в її настрої, подумав, що Книш чимось її обдарував. Тепер діти в саду безтурботно їли ягоди та гралися.

XI
За тим часом сонце вже стояло високо. Іван сопів у хаті. Як виспався, то гукнув Книша. У нього розболілася голова, тож він був не в гуморі. Нашвидку чоловік випив кілька чарок оковитої, забрав плату за сіно та й виїхав верхи.

XII
Коли господар відрядив гостя, то помітив Марусю з Тарасом у садку. Він забрав їх до хати. Там вони їли вареники та коржі. Маруся вдивлялася Книшеві в лице.

Потім старий запитав Тараса, чи той не забув про верші, що поставлені біля Великої Яруги. Той мерщій помчав, прихопивши із собою собаку Рябка.

Коли Маруся зосталася віч-на-віч з дідом, то він став зовсім іншим. Його погляд, здавалося, наскрізь пронизував дівчину. Він мовив, що з нею хочуть поговорити.

Вийшовши у двір, чоловік звернувся до свого собаки на ймення Ворон з питанням про чужинців: є вони поблизу чи немає. Коли він переконався, що небезпеки немає, то повів Марусю через сіни до комори, у якій було безліч всіляких запасів та де був хід під землю.

XII
Маруся спустилася і опинилася на самому дні. Книш тримав її маленьку долоньку у своїй, і вони разом попрямували далі. «Маруся мала, моя вірна порадниця!» — з темряви долинув голос кремезного запорожця.

Книш ще трішки надійшов із ними, а далі мовив, що вже настав час рушати в дорогу. Дід приніс для маскування погане вбрання, також у «костюм» входили: борода, брови та вуса, а ще торбина з бандурою. Маруся й собі поривалася піти з чоловіком-велетнем. Їй був невідомий путь, але вона згодна була йти куди-завгодно.

Маруся викинула свій красивий одяг та надягла на себе справжнісіньке дрантя. Тоді січовик мовив, що їм треба зустрітися із самим гетьманом. А старого Книша він просив, аби той розказав йому, що коїться зараз в Україні. Дід відказав, що наразі все дуже складно. З трьох боків оточили їхню неньку-Батьківщину: москалі, поляки й татарва. До того ж ніяк двом гетьманам не знайти спільної мови, ніхто нікому поступатися не хоче.

Уже запорожець майже пішов, тримав бандуру, коли біля хутора проїздили ватаги. Але їм відкрилася звична картина: бандурист співав господареві.

Вподобати:
+1
0
-1