Як свого часу мене вразила висока поезія прози (даруйте за складний епітет) Ґюнтекіна у його відомому творі "Чаликушу", то вже до прози Памука я підійшов упередженим, очікуючи літературну бомбу. Чи сталося як гадалося? Якщо чесно, бомба виявилася термоядерною у найкращому розумінні, тому обома руками підтримую один шведський комітет, який дав письменникові Нобелівську премію миру - він того вартий. Що там казати? Ви знаєте Схід? Сучасний або древній. Ні? Я на Сході провів частину життя - дуже цінний час для пізнання і виніс звідти нуль цілих і скількись там сотих розуміння їхнього менталітету і якщо тими відсоточками знань якось намагаюся оперувати, насправді все це смішні потуги, за яких я недостойний носити розумний вираз обличчя. Памук же у романі описує середньовічний Стамбул. Ні, великий Схід! Ні, Стамбул! Та ну його, визначати категорію охопленої території. Тема його воістину цінного для літературної світової спадщини твору може здаватися не вартої виїденого яйця, якщо взагалі не думати і не здогадуватися, що десь там, на Далекому, Середньому, Близькому - на всіх Сходах нашої кулі проживають не такі як ми люди. Не такі у всьому.
Отже, середньовічний сюжет, насичений витонченістю, філософією буття, культурою Туреччини, а насправді слід брати ширше, обертається навколо морального внутрішнього конфлікту, який виникає в одного із майстрів художнього цеху Стамбула. Поглиблюючись, конфлікт розростається назовні і цей маляр піднімає руку на одного із визнаних художників цеху, потім прибирає ще іншого. І автор починає розкручувати багатошарове складне розслідування, вдаючись до дивовижної письменницької техніки. Переходячи від розділу до розділу, замість того, щоб нумерувати їх, або якось називати, він починає кожен з розділів зі слів: "Мене називають Лейлеком", або "Моє ім'я Кара" і таке інше. Кожен із розділів звучить для нас від першої особи, від імені або назвиська того, чиї думки розкриває на суд читача Орхан Памук. Він у цьому філігранний ювелір!
Автор готує читача зустрітися з філософією Сходу, ісламу у їхньому прихованому для нас розумінні. Не все лежить на поверхні. Як же важко європейцю (американцю) допетрати, які мотиви представників мусульманського світу вчиняти щось абсолютно для нас неприйнятне і бути у діях затятими до упору, так є ще й таємничій світ їхньої поезії, каліграфії, арт-мистецтва. Книжка відкрила мені чергову сторінку. Чи воно нам потрібно? Звісно, так. Їхні стилі породжені життям, сприйняттям світу, пропущені і крізь релігію, і повагу до стариш шкіл, і ще багато через що, про що нам не здогадатися. Ми можемо плюватися, казати "тю!" - нас повніше розуміння не зробить такими, як вони, але ми знатимемо і в окремих випадках знання допоможе бути привітнішими до не такого світу, аби це не порушувало баланс наших цінностей.
Я дещо зрозумів, читаючи. Наприклад, коли траплялися мініатюри зі східних книжок тієї доби, здивування було непереборним, в сенсі: "у нас деякі діти малюють краще". Не все те, що краще для нас, було кращим для них. Даруйте, переконання в чомусь - річ сильніша за порівняльні докази. Ми одностайно виставимо вищу оцінку Тіциану і вліпимо двійку з плюсом невідомому турецькому художнику того ж періоду. Це якщо не замислюватися над тим, як, скажімо, дивиться на зображуваний об'єкт Аллах. Хоча, як ми можемо дізнатися із книжки, той світ також не був позбавлений ні сороміцького, ні збочень, коли майстри задивлялися на вродливих підмайстрів. Ні, Памук представляє ту частину світу не таким, щоби ми уявили його у чорних або білих тонах. Він дійсно складний, тому нам потрібно читати літературу отакого рівня. І я зараз у розпачу, бо хотів коротенько писнути відгук на книжку (так!) талановитого турецького письменника і що я написав? Мало з того, що хотів би і міг іще. Просто візьміть, почитайте і знатимете. Може мені слід було обмежитимя тільки цими словами: "Я у захваті!"