Частина перша

Стоячи на кораблі, Степан дивився на рідне село, що все віддалялося разом із берегом. Судно, на якому він знаходився, прямувало Дніпром в Київ. У великому місті він буде навчатися, а також житиме, аби зайнятися втіленням власної заповітної мрії. Він прямував не сам, а з Надією та Левком, односельцями, які теж будуть вчитися. Надії було все страшенно цікаво, вона була жвавою й без упину допитувалася про все в Левка, що ступить на землю великого міста далеко не вперше. Степан з дівчиною теж розговорилися.

У Степана був дядьків лист, адресований знайомому крамарю. Знайшовши хату цього чоловіка, хлопець був дещо здивований тим, що крамар аж надто беземоційно поставився до його прибуття, а також Степан почув від нього пропозицію ночувати в столярній майстерні, біля корів. Ліжком йому слугували голі дошки, за їжу — окраєць черствого хліба та сало. Для купання, чи, бодай, вмивання йому доводилося ходити до Дніпра аж ген там, за містом, де річка була менш забруднена. Він мав направлення до інституту. Та повинен був пройти співбесіду. Намагався десь знайти роботу, та, на його подив, його не приймали, хоч які там він мав подвиги в революції.

Юнак прийшов в гості до Левка. Той мав затишну кімнатку, яка викликала в Степана відчуття заздрощів. Ще він сходив до Надійки. Дівчина вабила його все сильніше.

Він зміг чудово скласти іспити та отримати стипендію й горде звання студента. Тепер перед Степаном стояло ще одне завдання — мав знайти, де жити. Навідався господар і повідомив радісну новину, що хлопець може жити в них. Спатиме на кухні, а також його будуть годувати обідом, за однієї умови, що він стане помічником господині — буде доглядати корів, носити воду та виконувати іншу роботу по господарству. Радості хлопця не було меж, він погодився. Ця пропозиція дає можливість хлопцеві зекономити стипендію та дасть можливість придбати новий одяг.

Мандруючи з вулиці у вулицю, Степан Радченко мріяв про те, як він, подібно до Левка, вивчиться, буде освіченим та культурним і зможе з міста до рідного сільського населеного пункту привезти багато нового, нове розуміння життя. А саме місто та його мешканці — ні що інше, як старі порохи, які треба просто витерти. Нічне місто засвітилося, в ньому ніби котилися людські хвилі, воно зазвучало голосами візників та сигналами автомобілів. Та в чудово вбраному натовпі юнак не побачив нічого, крім безглуздя та нікчемності.

На квартирі Надійка мешкала не сама, а з дівчатами. Часто в них спілкувалися цілими компаніями. Якось хтось із хлопців звернувся з пропозицією до всіх присутніх відвідати літературний вечір.

Зі сцени звучали голоси авторів, які озвучували власні тексти. Присутні в залі не скупилися на оплески та похвалу. Степанові було заздрісно. В нього з’явилася думка про те, що йому б теж хотілося стати письменником та отримати весь той захват та овації для своєї персони.

В нього з’явилася ідея про перший твір. Головною «героїнею» якого стане бритва. У творі мало йтися про те, що він входив у склад маленького повстанського загону та був взятий у полон денікінцями. Потім йому вдалося відкупитися в одного з черкесів бритвою, а згодом того солдата таки було вбито, і він повернув назад бритву. Текст було завершено. Лишилося підписатися авторові. Але юнак вирішив, що дещо змінить своє ім’я — й назвався Стефаном замість звичного Степана. Прізвище ж його влаштовувало. Окрилений «митець» вирішив відразу йти по експертну думку про його «дітище» до знаменитого критика, який виступав на літературній вечірці, яку він відвідав. Та чоловік навіть не поговорив з ним, не мав бажання. Степан відчував себе приниженим і взагалі знищеним. В розпачі він безцільно ходив з однієї вулиці в іншу. Прийшов до Наді.

Дівчина дуже зраділа йому, разом вони вирушили погуляти по парку. Та Степан був зовсім не в гуморі, тож поводився непривітно, виглядав похмурим та розлюченим. Потім грубо схопив Надійку за руку, боляче стиснув, через що дівчина почала плакати. Та Степан не кинувся її втішати та вибачатися, а натомість мовив, що йде назавжди.

Після цієї події його довгий час мучили думки, зрештою втішив себе зухвалим висновком, що, мовляв, коли б не він так вчинив, то хтось інший. І навіть ображався, що це вина самої Надійки в тому, що його кохання стало фальшивим.

Новим знайомим Степана став син хазяїнів, Максим. Молодий чоловік був культурним, освіченим та розчарованим в любові.

В інституті Радченко вдарився в науку. В деяких моментах він вже мав набагато глибші знання, ніж мали його однокурсники. Писати літературні твори він теж не покинув. Якось розповів про це одному і земляків на ім’я Борис. Хлопець сказав, що варто відправити оповідання в редакцію журналу, або й не одного. Степан скористався порадою — оповідання були відправлені.

Часто в нічний час до молодого чоловіка почала заходити хазяйка помешкання, Тамара. Вона розказувала йому про те, як їй важко жити з чоловіком, їхня пара аж ніяк не щаслива. Жінка стала коханкою Степана. Одного дня про їхній зв’язок стало відомо синові господарів, Максимові. Між молодиками відбулася бійка. І Максим вирішив покинути дім.

Степан добре ладнав з математичними науками, а от українська мова давалася йому не так просто. Чоловік взяв себе в руки й дуже багато часу приділив цьому питанню, зайнявшись додатково самоосвітою, в якій йому допомогли книги. На іспиті він неабияк здивував в позитивному сенсі професора. З’ясувавши, що такий талановитий студент перебуває в матеріальній скруті, той дав йому пораду щодо працевлаштування — запропонував влаштуватися викладачем — проводити курси української мови (на період українізації їх було відкрито чимало для людей, що працювали на державній службі). Від професора Степан навіть отримав рекомендаційного листа до начальника лекторського бюро. Степан отримав посаду, але йому сказали, що він має бути відповідно вдягнений. Отримуючи достатньо коштів, Степан дійшов висновку, що корови та дрова тепер не для нього. Він придбав нове вбрання та покинув свою «мусіньку» (коханку Тамару) й перейшов жити в окрему кімнату, запропоновану Борисом.

На курсах відбулося дуже важливе знайомство Степана з поетом Вигорським, який теж читав лекції. Радченко пам’ятав його ще з літературної вечірки, де той читав свої твори. Чоловіки стали товаришами.

Частина друга.

Хоча нестачі коштів тепер Степан не мав, але даремно витрачати зароблене він також не поспішав. Як і раніше, чоловік купався в Дніпрі, снідав молоком, а в обід йшов до нархарчу, тобто закладу народного харчування, вечеряв теж просто. Він мав достатньо щільний режим дня, який спланував самостійно, не даючи собі жодних поблажок. А ще він почав глибоко вивчати літературу. Далі чоловік займався впорядкуванням набутих знань, ніби систематизуючи все у своєму мозку. Також зайнявся вивченням англійської та французької мов. Молодик тренував та навантажував не тільки свій розум, а й тіло. У вечірні час доби він займався вправами, які створив лікар Анохін.

Якось Степан отримав листа від свого друга Вигорського, який саме перебував в мандрівці по Україні. Він повідомляв, що відправляв твори Радченка в кілька журналів. Степан пережив бурю емоцій, миттю помчав до найближчого кіоска, де придбав періодику. На шпальтах він побачив свої оповідання та власне ім’я.

Чоловік пережив бурю позитивних емоцій та відчув себе щасливим. Нарешті він став справжнім письменником! На радощах навіть відвідав кафетерій та концерт, а потім накупив собі цілу купу лотерейних квитків. Такий вчинок привернув увагу цілої юрби людей. Та жоден із квитків не був виграшним. З решти натовпу вийшла якась молода дівчина й придбала один квиток, на який отримала приз — дитячу соску та під радісні овації натовпу подарувала її Радченкові. Таким чином відбулося його знайомство із Зоською.

Степан став улюбленцем фортуни. Харківський журнал надіслав йому платню за надруковані твори, а також редакція запрошувала його до подальшої співпраці. Він продовжував спілкуватися із Зоською, яка була непередбачуваною, дивною та невгамовною, що й подобалося йому в ній. Він все більше захоплювався нею. Зустрічалися вони частенько. Від Степана дівчина отримувала різні презенти — квіти, солодощі, вони ходили разом дивитися фільми та театральні вистави. Одного разу в ресторації Степан побачив Максима — сина колишніх господарів дому, в якому він жив. Зміни в хлопцеві були разючі — колись скромний хлопець став п’яницею й розпусником.

Якось Степан навідався в редакцію по гонорар, коли там саме відбувався диспут молодих письменників. Згодом і він доєднався до них, проте до розмов тільки дослухався, в дискусії не вступав.

Інститут він полишив. Мав велику кількість лекційних занять на роботі — курсах з української мови, а також з хвилюванням чекав редакційного листа з видавництва, в яке послав свої оповідання. Та відповідь все не надходила. Нарешті він отримав повідомлення, в якому говорилося про те, що збірку його творів ухвалили до друку, а запропонований авторові гонорар складає цілих 350 карбованців!

Серед літераторів особливо приязно Степана не зустріли. Спочатку його присутність терпіли, далі він став звичним для всіх, а потім він таки зумів викликати до себе симпатію.

Одного разу Степан зустрівся з Борисом. Вони не бачилися давно й Радченко дізнався новину, що його товариш тепер одружений чоловік. Коли він розповів про свою дружину, то Степанові відразу стало ясно, що то Надійка. Хлопець відчув прикрість. Він вважав, що Борис зробив гидкий злочин, перетворивши Надійку з небесно-блакитними очима на кухарку та прибиральницю.

Невдовзі вийшла друком книга Степана Радченка. І в цей період з’явилася вакансія секретаря одного з журналів. Від кожної літературної групи був висунутий свій кандидат, їх було чимало. Відбувалося все досить бурхливо. Журнал зупинив свій вибір на Радченкові, оскільки вважали його особою нейтральною, а, отже, тією, що не потрапляє під чийсь вплив.

Максимум енергії Степана було докладено до роботи на новій посаді. Він зміг швидко навести порядок серед редакційного господарства, перечитував кореспонденцію, рукописні варіанти надісланих творів, контролював процеси в друкарні, займався прийомом відвідувачів. Новому секретареві вдавалося завжди бути спокійним та ввічливим. Його обіцянки твердо виконувалися, він завжди точно висловлювався, чудово знав як, коли й до кого можна та потрібно звернутися, постійно перебуваючи серед складної літературної атмосфери.

Степан захотів, щоб його кімната була більш затишна. Кількість його завдань в рази збільшилася, оскільки його було обрано в культкомісію місцевого комітету. Часу вільного все меншало, бачитися із Зоською могли все рідше. Одного разу, віддавшись напливу бурхливих почуттів під час зустрічі з подругою на квартирі, Степан освідчився Зосьці. Вона дала згоду. Повернувшись додому та трохи заспокоївшись, Степан подумав про те, що з одруженням відбудуться безповоротні відчутні для нього зміни — відбуватиметься постійне зазіхання на його час, увагу тощо. Романтичні стосунки зникнуть, ставши більш прозаїчними, з’являться діти, а з ними — купа проблем та сварок. Чоловік вже шкодував про зроблену пропозицію та вважав свій спонтанний вчинок повною дурницею.

Коли в його подруги відбувалася вечірка, він сказав їй про те, що не буде на ній одружуватися, а далі став на її очах фліртувати з іншими жінками. Саме тоді відбулося знайомство молодика з дуже вродливою акторкою з міста Харків на ім’я Рита, що саме приїхала до своїх батьків.

Степан мав ідею про написання об’ємного твору. В його уяві вже чітко вималювалася структура тексту та образи персонажів. Перший розділ був написаний на одному подиху. Та далі справа ніяк не йшла. Натхнення зникло. Автор був у розпачі. Минав час, але все стояло на місці.

У Степана виникло бажання побачити Зоську, вибачитися та зробити так, щоб все було, як раніше.
Прибувши до квартири дівчини, він дізнався страшну новину — вона вчинила самогубство, отруївшись. Чоловік був шокований.

Вдома до Степана прийшов комісіонер і сказав, що підшукав для нього житло, що відповідає його вимогам. Спершу Радченко хотів сказати, що вже не потребує житла, але передумав, бо краще було йти кудись в компанії малознайомої людини, аніж зараз лишатися самому вдома. Житло розташовувалося в будинку на 7 поверхів, був ліфт. Все було чудово. Літератор в’їхав у кімнату, навіть придбав туди меблі — все зробив так, як йому завжди хотілося, та задоволення від цього так і не отримав. Житло було сумним. Він розбитий душевний стан.

Одного разу він побачив Левка, того самого, що був з його села. Чоловік довчився та мав їхати на роботу в Херсонську область. Левко сказав, що так і не відчув себе в місті своїм. Все тут було для нього чужим — і містяни, й саме життя. Він мріяв про домашні степові простори. Радченко теж подумав про степи та рідне село, й дійшов висновку, що теж має від’їздити.

Потім він згадав про Надійку, і йому закортіло побачитися з нею. При зустрічі Борис говорив, де вони зараз мешкають. Степан пішов по тій адресі. Надійка була зовсім на себе колишню не схожа. Вона говорила з ним впевнено й гордо. Жінка стала повною, бо була вагітна. Степан йшов додому розгніваний та з каменем на серці. Він картав себе за те, що ходив до Надійки. Йдучи вулицею, трохи вгамував свої емоції. Серед перехожих побачив Риту, з якою вже зустрічалися в Зоськи на вечірці. Він зрадів цій зустрічі. Вони мило поговорили й домовилися, що неодмінно зустрінуться наступного дня. У своєму будинку окрилений юнак помчав наверх сходами, а потім у квартирі в прочинене вікно відправив повітряний поцілунок до міста, що простягалося внизу. Після цього він з натхненням взявся за написання другого розділу свого твору.

Коментарі, критика та пояснення до твору «Місто»
У романі «Місто» автором розроблений мотив підкорення простим селянином міста. Змальована людина має в собі світлі й темні сторони. Інколи переважає одна, в деяких ситуаціях — інша. В деяких випадках молодий чоловік чинив моральні злочини задля того, щоб самоствердитися. В той же час він має низку позитивних характеристик та є неординарним, талановитим, цілеспрямованим. Радченкові вдалося підкорити місто, але й містові вдалося заполонити його душу.