Моральний триллер з непередбачуваним фіналом

Крісті в 1934 році написала те, що зараз назвали б "моральним трилером з непередбачуваним фіналом". Тільки вона зробила це на сто років раніше за всіх інших. Уявіть: розкішний поїзд застряг у сніговому заметі посеред нічого. Усередині - вбивство. Жертва - мерзотник, якого всі ненавидять. Підозрюваних дванадцять, і кожен бреше. Алібі є у всіх, але водночас у нікого. Пуаро збирає факти  і вони не складаються в логіку (звісно ж, на перший погляд).
Крісті грає з читачем у шахи. Дає підказки, розкидані по діалогах: хтось обмовився, хтось забагато пояснює, у когось надто ідеальне алібі. Ти думаєш: "Ага, зловив!", а в наступному розділі твоя версія розсипається на друзки.
Найцікавіше - це не хто вбив, а навіщо вбив. Жертва виявляється не випадковою. За нею - темне минуле, трагедія, яка зруйнувала життя багатьох. І раптом розумієш: це не просто вбивство...завжди варто шукати мотив.
Фінальне розкриття переписує весь жанр детективу. Крісті порушує негласне правило: детектив має знайти вбивцю і відновити справедливість. Але що, якщо справедливість - це не закон? Що, якщо вбивця - не злочинець, а... стоп, без спойлерів.

Єдине, що застаріло, - темп. Крісті пише неквапливо, з довгими діалогами в стилі британської туманної погоди. Тут вам і розмови, чай, ввічливі допити. Але якщо перемкнутися на цей ритм, то варто визнати, затягує.

Читати "Східний експрес" зараз - як розв'язувати вінтажну загадку, де всі правила знайомі, але рішення несподіване. Крісті довела: можна написати детектив без насильства на кожній сторінці, без психопатів-маніяків, без кров'ю залитих сцен  і все одно тримати в напрузі.

Після фінального розкриття сидиш і думаєш: "А що б я зробив на місці Пуаро?" І відповіді нема. А це ознака справжньої літератури: коли запитання нікуди не зникають після останньої сторінки.