У сьогоднішні, буремні для України часи фраза "без мови немає нації" набула важливішого сенсу, ніж за всі роки незалежності країни.

Ще донедавна багатьма сприймалося, що українська мова - це мова провінціалів. Сільська мова. Мова хатнього вжитку селян.

І здавалося, що в українській народності повинен був відбутися катарсис, якась подія, щоби прийшло усвідомлення, очищення та просвітлення нації. Прийняття незалежності не стало тим піком, ним стала війна.

Дуже багато відповідей на питання української ідентичності, збереження національної пам'яті та свого коріння можна віднайти у п'єсі Миколи Куліша "Мина Мазайло".

У центрі твору родина Мазайло, яка усіма силами, окрім сина Мокрія, протистоїть українізації (радянській політиці 20-х рр. минулого століття). Родина намагається якнайшвидше змінити козацьке українське прізвище на російське, аби мати змогу займати вищі посади. [Як вже знаємо володіння російською мовою допомагало просування по службі та відкривало можливості ще на багато десятиліть опісля]

Син Мокрій хоч і підтримує політику українізації, але сприймає це швидше за модну течію, мейнстрімом як популярно зараз говорити.

Не забув автор у творі й наголосити про шовіністську російську великодержавну зверхність у образі тітки із Курська:

"Прілічнєє бить ізнасілованой, нєжелі українізірованой"

Отож, кожен із родини має свій погляд на українізацію. І лише дядько Тарас відчув в процесі українізації хитромудрий комуністичний зиск:

"Їхня [радянська] українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було. Попереджаю!..."

Микола Куліш - одна з найбільш трагічніших особистостей "розстріляного відродження", який ціною свого життя, застерігав нас, українців, не забувати свій рід, свій край, свою мову.

Бо жодні укази, постанови про українську мову не змусять людину бути відданим Україні та її національній ідеї. До поки людина не впустить українську мову та культуру в свою душу, в своє сприйняття, в своє серце, в своє життя. Без примусу. Просто з любові.