АФГАНСЬКІ РАНИ
За книгою Миколи Семеновича
«Трояндовий запах смерті»

Афганські рани їм болять ще й нині,
Відлунюють жахіттями війни.
Мені незрозуміло як людині,
Заради чого гинули сини?..

Афганські рани їм болять війною.
Кабул. Палац Аміна і намет,
Засади, чистки, ворог за спиною
І феєрверки-спалахи ракет.

В той час, коли ще юнь у скронях грала,
Коли пора кохання – мов весна,
На хлопців люта доля чатувала –
Афганська куля злюча, навісна.

Троянди й смерть… Така метаморфоза…
Коли роки трояндами цвітуть,
У кишлаках маскується загроза –
Там моджахедів причаїлась лють.

Цей запах живоплоту із троянд
У дні перебування у Сурубі
Не переб’є гнітючих камер яд –
У нім добро й кохання, серцю любі.

Із присмаком гіркого полину
Верталися, хто уцілів, з Афгану.
Лиш дочитавши книгу, я збагну
Той злам епох і ту війну погану.

Ідеологія абсурду і жахів…
Вона ще й нині дошкуляє всюди.
Хто розумом до скону не змалів,
Скидаймо з себе паранджу облуди!

11 лютого 2022 року

ЗАПАХ БІБЛІЙНОГО РАЮ І ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ СМЕРТІ У КНИЗІ
МИКОЛИ СЕМЕНОВИЧА «ТРОЯНДОВИЙ ЗАПАХ СМЕРТІ»

Не так часто доводиться читати книгу бувшого воїна-афганця, професійного радіотелеграфіста, командира відділення, якого ще й досі болять афганські рани, і зранена пам'ять нуртує виром пережитих, наповнених гіркотою спогадів.
Китайський мислитель Конфуцій сказав: «Не дай вам бог жити в епоху змін». Автору книги «Трояндовий запах смерті» Миколі Семеновичу і його побратимам випала ця нелегка доля – жити на зламі епох. Будучи учасниками війни з представниками іншої, мусульманської культури, у незвичних для себе кліматично-географічних умовах, перебуваючи на чужій території, вони здебільшого не розуміли мети свого перебування на цій війні. Важко було зрозуміти і те, чи має право командир приймати рішення, керуючись не вимогами Статуту, а совістю? Як зберегти вірність присязі, якщо ситуація не залишає вибору?
Долаючи необлаштованість побуту, приниження дідівщини, беручи участь у бойових операціях, в засадах, рейдах, зачистках кишлаків, герой-розповідач, яким наразі є сам автор, мужніє, дорослішає, мудріє, стає відповідальним за життя хлопців довіреного йому підрозділу. Доводиться миритися і виживати в жахливих умовах війни. «Завошивлений, немитий, обдертий, невиспаний, постійно голодний – це повсякденний вигляд радянського солдата-інтернаціоналіста (!) на початку війни в Афганістані. І як він себе буде вести, цей солдат, під час бою з місцевими громадянами? Коли на додаток до страху перед смертю, на рівні підсвідомості пропагандистська машина постійно нав’язує йому: це не ми винуваті, що не передбачили все і не забезпечили вас необхідним, а вони, ті афганці, які хотіли, щоб сюди прийшли американці та поставили тут свої ракети, і ми – ваша влада – були змушені кинути вас сюди. Терпіть, бо це війна, а на ній всяке буває, ми не винуваті…».
Книга почасти жорстоко, з вкрапленнями вульгаризмів, але чесно, розповідає про життя на війні, про людські стосунки, про справжню чоловічу дружбу, про хлопчиків, яких війна змусила стати чоловіками.
Ця книга хвилює до сліз. Микола Семенович зумів розповісти про пережите настільки щиро, відверто, з таким сердечним болем, що не відгукнутися на прочитане просто неможливо. Це ще один погляд на Афганську війну очима воїна-очевидця, можливо, найвідвертіший, спрямований на безневинних жертв, виконавців чийогось безглуздого наказу, - на недосвідчених солдатів, кинутих відразу після призову на передову, у ворожі, розпечені війною афганські гори.
Автор не шкодує емоцій, які подекуди виливаються нецензурною лайкою, детально розкриває думки відчайдушних хлопців-вояків та їхніх командирів, сміливо засуджує дії ротного, який постійно принижував солдатів і крав їхні харчі. «Одного дня я прийшов на кухню до поварів і запитав:
- Чому до супу і каші стали менше класти тушонки, що сталося?
Повар-узбек відповів мені:
- Сьогодні на сніданок для роти було дванадцять банок яловичої тушонки, з них шість ротний забрав собі.
Я перепитую:
- Як забрав?
- А просто так, забрав да й усе! – Відповів той. – Якщо тобі не подобається, що він так зробив, іди і скажи це йому!
Я забрався й мовчки пішов з кухні. У афганців за шість банок яловичої тушонки можна було виміняти ручний швейцарський або японський годинник, який в Союзі коштував триста радянських карбованців. А за ящик з дванадцяти банок виміняти добру шкіряну дублянку. Ось таким ґешефтом на війні зайнявся наш командир. Забирав солдатські харчі, а по-простому, крав їх. При цьому треба зазначити, що офіцери мали свій продуктовий пайок, який за переліком та якістю суттєво відрізнявся від нашого».
Подібні вчинки були притаманні й лейтенанту Бєлоусову, якого згодом віддають під трибунал за катання містом у комендантську годину. Він отримав десять років тюрми. А от ротного лейтенанта Грєшнікова поважали всі солдати та офіцери полку, адже він «до солдатів ставився з повагою, ніколи дурної команди не давав та даремно бійців не дресирував, як попередній командир».
Не раз доводилось дивитись в широкі зіниці смерті, втрачаючи бойових побратимів під час воєнних операцій, потрапляючи в полон до ненависних моджахедів, будучи важко пораненим у шию та плече і мужньо перетерпівши складні операції. Однак, випробувавши і загартувавши волю, доля виявилась милосердною. Можливо тому, що її теж манили духмяні пахощі рожевих троянд під час першого дня перебування в Сурубі, запах біблійного раю, який надавав впевненості та відганяв страх. Ці відчуття залишили стійкий, насичений аромат, який навіть через довгі роки не вивітрився, втілившись у назві книги «Трояндовий запах смерті».
Ради чого пожертвував власним здоров’ям наш автор? Ради чого пожертвували своїм життям наші земляки Сашко Ковальчук з Друхова, Юра Ковтун з Кам’янки, Іван Холод з Полян? На жаль, на ці питання ми не знайдемо відповіді. Вони лишися за лаштунками смерті, потворне обличчя якої не змогли скрасити ні рожеві троянди, ні молитви батьків.
Афганська війна 1979-1989 рр. – один з важливих переломних етапів в історії нашої країни (тоді ще Радянського Союзу) – на сьогодні ще недостатньо висвітлена як в історичній, так і в художній літературі. Тому книга Миколи Семеновича «Трояндовий запах смерті» є свідченням глибокої відповідальності автора перед читачами. Володіючи талантом спостережливості і чудовою пам’яттю, він як очевидець прагнув донести нам гірку правду, що й досі відлунює болем багатьох матерів, приходить у сни його побратимів, нагадує про себе зарубцьованими ранами.