Надя Мурад "Остання дівчина"

"Я розповідаю свою історію, бо інші вже не можуть"- мабуть одна з найвлучніших цитат, яка характеризує відгук про цю історію. Хоча я, навіть, не можу назвати її просто історією, а радше голосом пережитого. Біллю від якої неможливо зцілитися. 

Цю книгу я придбала якраз на отриманий сертифікат з попереднього конкурсу відгуків і мій підхід до неї був дуже щемливим. Процес читання був повільним, щоб почати чути не сужет, а перш за все людину. Країни Близького та Середнього Сходу вже давно є моїм великим культурним інтересом, через свою незвіданість, красу та унікальність. Вони показують мені наскільки важкою буває жіноча доля, як великі релігійні стереотипи стають руйнівними, приносячи у життя війни та геноцид і, як радіти кожному прожитому дню. А ще, як важливо зберегти через покоління звичаї та мову свого народу. Саме те, що намагалась зробити авторка цієї книги. 

Надя- дівчинка єзидського походження з маленького селища Кочо, що в Іраку, мала велику дружню родину, ходила до школи, мріяла, хоч і жила вона зовсім не багато. Найкращим моментом її дня ставала вечеря, на яку приходили усі родичі, навіть брати зі своїми нареченими та чекали поки їх мама спече у тандирі нан(плаский хліб), а Надя грітиметься об стінки затишної печі. А на вихідних старший брат візьме її з собою на ферму, де вона покатається у кузові трактора та їстиме стільки кукурудзи-скільки влізе. А потім вона з кращою подругою піде пасти овець і вони повертатимуться додому повз двір злого собаки-він завжди їх лякає. Але спокійне життя обірветься у 2014 році, коли національна та американська армії покинуть регіон та на вулиці Кочо прийде ІДІЛ. Спершу людям обіцятимуть безпеку за умови покори, але дуже швидко ці слова перетворяться на насильство. Декілька годин на втечу, виснажлива дорога до гори Санджар, до якої родина героїні так і не дійте, все своє життя треба спакувати у одну сумку та попрощатися з будинком. Все, що тепер нагадуватиме про нього це лише шматок хліба у хустині та спеціально залишений у шафі альбом з фотографіями наречених, які Наді так подобалося збирати. Зникає зв'язок, повна невідомість та бойовики довкола, які навіть не вважать тебе за людину через твою культуру. Вона втратила майже всю свою родину, а разом із ними- відчуття захищеності. Надю, як і тисячі інших єзидських дівчат, було взято в полон. Книга чесно показує, як системне насильство ставало інструментом знеособлення, а людське життя - товаром. Тепер вона сабая. 

Сказати, що я хвилювалася сторінку за сторінкою це нічого не сказати, особливо якщо тримати в голові факт того, що книга не вигадка, а реальна біографія авторки. З 12-річного віку вона була позбавлена імені, дозволу плакати та відмовляти. За лічені дні рідний Ірак став для неї мінним полем, де за непослух можна поплатитися життям. Найстрашніше те, що єдине за, що хвилювалася Надя у полоні так це за те, що вона втратить честь і її спільнота відречеться від неї. Почуття сорому пригнічувало усі інші відчуття. Чи наважиться вона на втечу? Чи знайде бодай маленький шанс на зустріч з тими, хто лишився з її родини? Бо ж у неї таке ім'я- Надя, яке не може залишити без надії. Більшість читачів вважають, що переломним моментом книги стає полон, але для мене цей момент починається мабуть зі слів:"Світ бачив наш регіон лише як поле битви або розсадник тероризму. Мої брати були просто фермерами, які хотіли працювати, але для решти світу вони були підозрілими лише тому, що вони іракці та чоловіки". Авторці болить за місце де вона народилася і це змушує замислитися. Нехай і новини, на кшталт ББС кажуть інакше, але в першу чергу персонажі її книги-це люди, які звикли жити у своїй "бульбашці" та чимось схожі на більшість нас із вами, коли життя перетворилося у виживання. 

Отже, книга неймовірна, однак цікавіше її буде читати саме знаючи підставовий контекст політики Східних держав. Надя виросла та стала спікеркою ОНН, борячись за брава жінок з усього світу та найбільше своїх, з якими вона пов'язана душею-єзидок. На початку повномаштабного вторгнення вона, навіть, приїздила до Бучі та продовжує допомагати жінкам, котрі постраждали внаслідок російських звірств. Ця книга вчить не мовчати, бо іноді навіть крик однієї людини може допомогти відбудувати справедливість.