Неон Шанхаю та батьківська лють

Після паризьких пригод Магнус і Алек нарешті отримують те, чого так відчайдушно хотіли - тиху сімейну ідилію, хоча мені, прихильнику класичних стосунків, подібне назвати так важко... Проте, ближче до книги, адже у світі Сутінкових мисливців спокій - це лише ілюзія перед справжньою бурею. В даному випадку ворог приходить не на поле бою, а вривається прямо в їхній дім, туди, де спить їхній маленький названий син Макс.

Це вже не псевдо романтичне європейське роуд-муві, а похмурий, кривавий забіг неоновим Шанхаєм. Викрадення могутнього магічного фоліанта змушує Магнуса та Алека викликати важку артилерію: старих друзів Клері, Джейса, Ізабель та Саймона. Але головний емоційний нерв історії тримається саме на нашій парі. Тепер вони не просто коханці, що шукають себе, вони - батьки. Спостерігати, як їхній липкий страх за дитину, знову таки десь зіночий, миттєво перетворюється на холодну, безжальну лють, все ж цікаво. Цей звіриний батьківський інстинкт робить їх небезпечнішими за будь-який стародавній демонічний культ.
А далі автори роблять те, що змушує читати швидше і повністю забути про стосунки чоловіків. Спуск у демонічний вимір Дійюй - це певною мірою екзистенційний жах. Хотів би я подивиись на екранізацію цього моментую. Там, де повітря отруєне і висмоктує саму душу, всі блискучі маски епатажу спадають остаточно. Магнус змушений віч-на-віч стикнутися зі своєю найтемнішою спадщиною та жахом втрати контролю над власною магією, яка починає його пожирати.
А Алек вкотре доводить, що його людська смертність і вразливість — це насправді перевага в фентезійному світі щоправда. Його абсолютна готовність піти за коханим у саму темряву, крізь натовпи демонів, і тягнути його звідти на власних плечах ну викликає повагу, а в кого може і заздрість. Знову суперечливо, але знову - варте на увагу читача.