Номер нуль

Умберто Еко завжди писав не про події, а як народжується думка, як створюється віра, як текст починає керувати тими, хто його читає. У «Номері нуль» його лабораторія — редакція вигаданої газети, де брехня виробляється свідомо, за графіком. Газета називається «Завтра», але в ній немає нічого від майбутнього — лише ретельно зібрані уламки сьогоднішніх страхів і вчорашніх пліток. Це видання для шантажу, інструмент тиску, фабрика підозр. У центрі історії невдаха-журналіст, який погоджується працювати в цій «редакції-примарі». Він ніби свідок експерименту над правдою: як її можна імітувати. Еко створює гротеск, який надто схожий на документ. Його персонажі говорять мовою кліше, їхня свідомість складається з цитат. У цьому світі не існує фактів — лише версії, і ця множинність версій стає новою формою цензури. Особливо промовистим є параноїдальний сюжет про Муссоліні, який, можливо, не помер, а втік. Еко не цікавить теорія змови як така — для нього це лише символ нашої епохи: коли сумнів став розвагою, а фальш — універсальною мовою. «Номер нуль» читається як трагічна сатира на журналістику, яка втратила етичний нерв і перетворилася на театр примар. Еко в «Номері нуль» показує найнебезпечніший сюжет сучасності: правда помирає не від заборони, а від надлишку інформації.