Життя пана Епамінондаса Ляуфера було прекрасним. Він був цісарсько-королівським радником. Звичайно, завдяки такій високій посаді він був людиною, яку поважали, з якою рахувалися, він міг вплинути на різних людей у найбільш різноманітних ситуаціях і мав гарну оплату праці, тож був багатим чоловіком. Але поряд із чеснотами цього вельможі стояв один великий недолік — дуже він любив лишній раз перехилити чарку.
Ляуфер мав аж п’ятеро діточок — чотири дівчини зростало в його родині та соколик-син, у якому батько душі не чаїв. Любов матері до хлопця була не меншою. Вона покладала на нього великі надії. Мріялося їй про те, що він, як і батько, буде працювати на посаді лісового радника і одружиться з дівчиною з багатого та знатного роду, і всі їх будуть шанувати і при зустрічі з ними всі будуть кланятися, демонструючи свою повагу. А з іншого боку, на думку матері, не погано було б, щоб син вивчився на лікаря, або був надвірним радником. На думку матері, стати поважною та шанованою особою їхньому нащадкові буде легко й просто, адже він має такого впливового батька.

Навчання ж для Германа-Євгена-Сидора було тяжкою мукою, тож він не дуже ним займався. Мати ж не брала це до уваги аніскілечки. Жінка терпіти не могла тих вчителів, що завдавали нестерпної муки її любому синочкові та ще й говорили, що він упертий та злий.

Дочки радника зростали красунями, до того ж вчили, як того потребувала мода, французьку мову та музику. Женихи, які бажали поріднитися зі впливовим родичем, упадали за дівчатами щосили. І все наче добре, от тільки дивну схильність помітила пані у середніх доньок, Ірини і Олени, до читання книг розумних, що зовсім не пристало для жінок. Найбільше таке чтиво полюбляла Оленка. До того ж вона вміла захопити розповідями із цих книг усіх навколо, у тому числі, й парубків. Якщо хтось із них не погоджувався із її словами, то вона запросто могла затіяти суперечку, відстоюючи власну думку. А ще дівчина оперувала такими страшними та незрозумілими поняттями, як соціалізм, жіноче питання тощо.

Спостереження за захопленнями доньки дуже засмучували її матір, яка ночами не спала та все думала, що її дитина чинить зовсім не так як має, як для неї має бути природно — думати про заміжжя та дітей, а не про книги та серйозні речі. А ще більше викликав бурю емоцій у жінки вислів доньки про те, що жінка з чоловіком може бути рівною і що вона може отримувати освіту та працювати, заробляючи на власне прожиття. Це вже зовсім не вкладалося в голові радникової дружини і неймовірно розлючувало її. Вона знайшла підтримку власних думок у своїх подруг, що зауважили той факт, що занадто серйозні речі, які Олена говорить, відштовхують не тільки від неї, а й від її сестер потенційних кавалерів і чоловіків у перспективі. Від своїх колежанок мати Олени навіть отримала цінні поради, у яких мовилося про те, що треба накласти заборону на читання для дівчини, а тим паче на висловлення вголос всіляких дурниць, що вона начиталася, інакше з неї нічого хорошого не вийде. Бо ж жінка має поратися по господарству: і попрати, і наварити, і прибрати, і пошити. Немає їй коли йти до уряду. Це суто чоловіче заняття!

Та до рішучих дій мати так і не вдалася. Все планувала, але на те у неї не вистачало чи то сили, чи то не могла наважитися. Як тільки вона починала щось про це говорити, Ірина виправдовувала сестрині вчинки і знаходила для матері підходящі аргументи, що заспокоювали на певний час її схвильовану душу. До того ж, час від часу у їхніх бесідах був присутній Стефан Лієвич, який саме вчився на медика, а зараз був на канікулах.

З уст цього хлопчини злітали неймовірні слова про ще більш надзвичайні речі. Він оповідав про те, що швейцарські жінки відстояли своє право на освіту, вони впевненими кроками йдуть до рівноправності з чоловіками і жіноча емансипація там уже панує повною мірою. Їхня ж країна у цьому плані ще була «сонним царством», у якому жінок, що мислять у правильному напрямку, беруть на глум, як відбувається з Оленою. Хлопець навіть сказав, що відчуває сором за таку ситуацію на його Батьківщині.

Звісно, що матері з її поглядами не було за що любити Лієвича та ще була одна вагома причина для цієї нелюбові — він ніколи не змовчував і за всякої нагоди викривав лінь та геть негідну поведінку її дорогоцінного сина.

***

Великодні свята лишилися позаду. Вечірнього часу тишу порушувала тільки гірська річка, що своїм шумом говорила до місяця. А він кидав своє світло на Карпати, що в такому ареолі були ще більш величними, ніж удень.

Надворі з’явилися Олена з Лієвичем. Вони щойно полишили стіни маленької хатини. Цього вечора вони мали прощатися аж на цілих два роки, бо хлопець від’їздив, аби до кінця здобути освіту. Він звертався до своєї коханої з проханням казати до нього хоч що-небудь, аби він мав змогу закарбувати у пам’яті звучання її голосу. Вона, посміхаючись, запитує його про те, що, може, він ще забажає присягнути йому на відданість.
Стефан відказує, що не йме віри у клятви, але у нього є віра у всеперемагаючу силу любові. Потім хлопець питається про думки коханої при їхньому знайомстві. Дівчина зізнається, що до неї прийшла любов з першого погляду, чи, бодай, з першої миті, коли вона упевнилася в тому, що він не має страху і висловлює власну думку, говорить правдиві речі. А другої миті вона усвідомила, що Стефан є цільною натурою, для якого жінка — людина, а не об’єкт чоловічого егоїзму, як ведеться у сучасному для них суспільстві. А ще її симпатія до нього проявлялася через те, що він не наслідував моду на різні речі, у тому числі і на всілякі світські забаганки та норми поведінки.

Хлопець, натомість, висловлює хвилювання про те, що він не полюбився її родині, і він розуміє, що його кохана може з волі батьків стати дружиною будь-кого, хто відповідатиме критеріям їхнього відбору. Олена ж мовить, що цього не може статися і зауважує, що те, що вони заручилися має поки що лишатися в таємниці. А їхнє кохання має допомогти їм все пережити.

Їхнє прощання бурхливе та ніжне: поцілунки рук на прощання, обійми та прохання до одне одного зуміти стерпіти наступні пару років, пронести крізь цей час вірність.

***

Радникове життя довго було тихим та ситим, та прийшов новий період, що все змінив. Спадкоємець все частіше розчаровував своїх батьків, особливо це стосувалося батька. На його навчання витрачалися великі кошти. Оскільки ж він не був здібним до науки та ще й лінькуватим, йому винаймали репетиторів, проте успішність лиш гіршала з кожним місяцем. Люті батька не було меж. І було б Германові-Євгенові-Сидорові непереливки, коли б не сестри, що переховували свого непутящого брата, доки радник дещо заспокоювався.
Мати ж умовляла батька, щоб той був м’якшим до сина, бо він, мовляв, ще занадто юний, але з віком вся його легковажність мине. Дещо втамувавши бурю у своїй душі, радник відтавав та, замість лаяти свого улюбленця, давав йому все більші кошти на особисті витрати. Через певний час він здійснив надзвичайно дорогу покупку для нащадка — придбав золотого годинника, а ще у власності розбещеного хлопця з’явився прекрасний породистий кінь. Вершником, на диво, Герман-Євген -Сидір став чудовим, що неабияк радувало його батька. І він уже бачив перед собою картину з майбутнього, де його син — гусар.

Коли хлопець завершив здобувати освіту, його відрядили на один рік до військової служби. І ніби ніщо не передвіщало біди, та вона прийшла і дуже швидко: один за іншим стали надсилати боргові векселі, які молодий чоловік видавав і за які знову й знову мав платити його впливовий та заможний батько. Через це пана радника все частіше можна було зустріти у кав’ярні, де йому вдавалося заглянути зайвий раз до чарки. Дійшло навіть до того, що на нічліг він лишався там.

Одного разу, проводячи час із пляшкою та друзями, радник пожалівся їм про те, що ледь встигає гасити синову заборгованість за картярські ігри, алкоголь та решту його забаганок. Він висловив побоювання про те, що з такими справами він може залишитися без нічого. Товариші хотіли його підтримати, тож говорили, що та зухвала й необдумана поведінка його сина мине з часом. Мовляв, у кожного в молоді літа були подібні ситуації.

Друг-лікар нагадує радникові про те, що на його забезпеченні ще живуть дві його доньки. Але інші відмовляють, що про це нічого й говорити, бо дівчата йдуть заміж і їх повністю утримують чоловіки. Хтось запитав чи Олена вже заручилася з К-им? Чоловік відмовляє, що він був би для неї гарною партією, проте вона відмовляється виходити за нього, бо не має до нього почуттів. Друзі висміяли Ляуфера, зауваживши, що у нього вдома керують жінки, а не він, бо це не причина відмовляти женихові тільки через те, що він дівчині не любий. Мовляв, з давніх-давен одружувалися без кохання та й жили. Після цього жінок прирівняли до коней, що перестають норовитися, відчувши на собі «залізну руку».

По дорозі додому, товариш-лікар сказав, що Олена хорошого, доброго характеру і якщо їй розтлумачити, що завдяки її шлюбові родині стане легше у матеріальному стані, вони не бідуватимуть, то вона дасть згоду на одруження. Єдине, що треба — аби вона не згадувала свого Стефана. Тільки зараз, випадково, батькові стало відомо про те, що його донька не просто мала коханого, а й була з ним заручена. І, як виявилося далі, що чоловіка вже немає серед живих, бо він десь у лікарні захворів на тиф і віддав Богові душу. Переживання дівчини з цього приводу були настільки сильними, що на цьому тлі навіть похитнулося її здоров’я, тож вона спілкувалася з лікарем і розказала йому свою ситуацію. Звичайно, що радникові було образливо розуміти, що йому невідомі такі речі про власну дитину. Але він зібрався і звернувся до лікаря з проханням провести з нею бесіду про необхідність шлюбу.