За спиною Олени чувся кінський тупіт, жінка обернулася на звук і її погляду відкрився віз невеликого розміру запряжений гарними кіньми, якими правив лісник. Вони привіталися. Олена дала згоду під’їхати з чоловіком. Чоловіка звали Фельсом. Він був досить говіркий і розмова у них проходила жваво, вільно та невимушено. Фельс розказав про те, що служить баронові, що придбав ще село та змінив коника. У відповідь він почув похвалу на адресу коня, а ще Олена поділилася мрією навчитися керувати кіньми, проте зауважила, що то, певно, важка справа. Щойно це почувши, Фельс відразу дав обіцянку допомогти Олені у здійсненні цієї мрії, навіть відразу віддав їй до рук віжки, щоправда, сказав, що кермування потребує сили, яка навряд чи є у таких ніжних руках, як у неї. На що дівчина відказала, що вона самостійно тягне воду по п’ятеро-шестеро цеберок, аби напоїти худобу, коли немає кому зробити цю справу. Фельс дивується, але відразу відмічає, що господарство того вимагає. І розказує, що має знайомих — священикових дочок, які теж добре привчені господарювати, в першу чергу це стосується панни Омелії. Він говорить, що вона освічена і вміє грати на фортепіано, а він інколи звертається до неї по журнали для читання. Олена запитала чоловіка про те, чим саме так приваблює його та молода особа, але чоловік не відказав, мовляв, і сам того не відає. Жінці стало зрозуміло, що він не був схильний до роздумів, а скоріше керувався почуттями. Тоді Олена повідомила, що радо дасть почитати йому свої книжки, до яких давно вже навіть не торкалася…

Коні чомусь метнулися на сторону і віз заледве не ліг на бік. Фельсові руки вмить зреагували: він вихопив віжки і батогом стьобнув щосили коней. Після цього він звернувся до дівчини і ніжно та м’яко спитав, чи вона не дуже перелякалася. Олена на це відказала, що стала боятися, бо нечасто наразі виїздить, бо їхні коні всі задіяні в полі, а брати у когось їй не хочеться. Тоді Фельс запропонував їй своїх, бо він повинен кожного дня їх об’їздити. Олена мовила, що сама їздити боїться, тож домовилися, що будуть виїжджати в парі.

***

Минуло чотири дні до їхньої наступної зустрічі. Фельс під’їхав своїми кіньми під їхнє обійстя, звідки забрав Олену і куди потім і повернув. Жінка звернулася до нього з проханням знову заїжджати до неї.

***

Та щось ця остання поїздка змінила у дівчині. Чогось вона почала роздратовано кидатися на домочадців, більшість мовчала та про щось постійно думала. Ірина починала говорити про Фельса і бачила, що сестра відводить погляд при цьому. Вона знала, що щось не так, проте вирішила зачекати часу, коли Олена буде готова сама все розказати.

Минали день за днем і мати спиталася в доньки про листа, з яким треба звернутися до нового власника землі, але та відказала, що ще не час. Матір обняв сумнів, проте вона вірила доньці і покладалася на неї.

Та до кімнати прийшла Ірина, яка вирішила відверто поговорити з сестрою і поставила їй питання, мовляв, що цього разу вона взяла на свої плечі.

Відповідь Олени прозвучала жартом:
— Вас усіх!

Дві сестри стояли поряд під вікном та споглядали осінній пейзаж. Від досвідченого Ірининого ока не можна було приховати поганий настрій Олени. Тож вона, аби розрадити сестру, почала розмову про Фелікса. Вона сказала, що випадково його зустріла і у неї склалося враження, що вона його цікавить як жінка. Ірина вела далі і сказала, що він чоловік добрий, хоч і дещо обмежений. Олена погодилася і сказала, що до того ж він обеспечений, але все рівно його доброта стоїть на першому місці.

Ірина здивовано поглянула на сестру, адже не йняла віри тому, що Олена могла закохатися у такого чоловіка, як Фелікс.

Олена ледве йшла, намагаючись зібрати думки до купи та хоч трішки вгамувати хвилювання. Ці думки були направлені на образ Фелікса. Дівчина прагнула розібратися в собі і відчути, чи має вона до нього сердечні почуття, чи ні.

Вона згадувала чоловіка і шукала у ньому гарні риси, які б для неї були важливими, але на думку нічого так і не спало. Проте вона знала, що його любов певним чином зароджує щось і в її душі.

***

Зустрічі Олени та Фелікса ставали все частішими. Бачилися вони, здебільшого, сам на сам. Якщо ж приходили родичі Олени (байдуже хто), то вона звертала все на кухонну роботу та втікала.

Після першого снігу Фелікс зробив традицією щонедільне катання Олени, а інколи і її рідних. Коли вони були з нею на самоті у візку він дуже часто запитував її про те, чи вона не замерзла. Сміливим по відношенню до дівчини він геть бути перестав, а вона ж, натомість, багато говорила, часто була дуже веселою, він повністю став їй підвладним. Час від часу чоловік у своїй розмові торкався тих тем, які зовсім звучали всупереч думок та сприйняття Олени. Тоді вона якось гордовито і дуже холодно дивилася на нього, і він спинявся на пів слові.
Вона казала, щоб він не вів мову про те, що йому не зовсім зрозуміле і щоб не брав когось за приклад, чи пряме наслідування, а лишався собою, був особистістю. Феліксові було образливо чути ці слова і він називав дівчину тиранкою, проте вона м’якшала і казала, що говорить це, аби з нього не сміялися ті люди, які розбиралися в тому, про що він вів мову раніше.

Чоловік з усім погоджувався і перетерпів би, здається, найгіршу кару, лиш би вона йшла від коханої. Дівчину ж це, навпаки, не просто бентежило, а викликало у ній відразу.

Фельс уже було збирався покликати Олену заміж, та вона, передчуваючи його намір, спромоглася відштовхнути його гострим словом. У чоловіка ледь не покотилися сльози від гіркої образи, і він втік. За якийсь час Олена, добре обміркувавши, що наробила, жаліла про свою поведінку, і просила її вибачити, бо вона така нещаслива жінка, через це так себе і повела. Насправді так воно й було.

***

Настала весна і принесла з собою світле свято Великодня. Олена відпустила хлопців з дівчатами в церкву і вийшла надвір. Сумні думки обплутали її голову. Вона не знала, що з їхньою родиною буде навіть у найближчому майбутньому.

Сад минала баба Катря, що приходилася старості села матір’ю. Вона зайняла дівчину після привітання і розказала, що до господи лісника приїхала цілу купа гостей, що готували там старанно та багато, а тоді бабуся обдарувала Олену писанкою і мовила, що бажає їй на той рік святкувати Великдень в парі, бо ходити у дівках так довго не годиться. Тоді думки старенької полинули в минуле, до покійного чоловіка Івана. Вона похвалила його, як хорошого господаря та гарного чоловіка. Сказала, що він її дуже любив, хоча, зауважила й те, що піднімав на неї руку, але, на її думку, це нормально.

Оскільки Катря була неписемною, то приносила до Олени доньчині листи, які та їй читала. Певно, що за цю послугу, Катря стала бажати Олені вийти заміж за лісника. А ще розказала, що він не так давно придбав у господу таку корову, що ніхто ще такої й не видів.

***

Післяобіднього часу до Олени зійшлися гості святкувати Великдень: вчителі та їх сини-соколи, надлісничий, родина священика та Фельс. Всі частувалися освяченими наїдками, пили за здоров’я, одне одному говорили світлі побажання. Старше покоління швидко порозходилося, молодше — лишилося.

Олена була в доброму гуморі, з очей так і сипалися веселі іскорки, волосся, спущене на плечах, робило її молодшою. Цілісінький вечір вони з Фельсом приділяли одне одному увагу. Гостям та родичам лишалося лиш милуватися ними.

Тільки не всім радісно було цього вечора — дуже засмученою була Ірина, бо знала і бачила більше за інших. Їй стало ясно, що Олена має на меті шлюб з нелюбим їй чоловік, який має достаток, щоб вирятувати всю родину з біди, що невпинно на них насувалася. Сестра хотіла відмовити Олену від такого вчинку, проте та відказала, що вони всі потребують якогось житла. Ірина зі сльозами на очах відказувала, що така жертва для неї неприйнятна, проте дівчина говорила, що зробить цей крок не задля неї, а через батька з матір’ю. Це було неправдою, бо вона розуміла, що якраз Ірина, що раз по раз хворіє, потребує її підтримки.

«Лови», які за словами Олени вона мала сьогодні виконати, розгорталися перед Ірининими очима. Вона знала, що сьогоднішній день вирішить їхню подальшу долю.

Гомінливе товариство роз’їхалося по домівках, тільки Фелікс лишився. Його блідість та вогні в очах свідчили про намір говорити щось важливе. Він дуже несміливо почав був щось казати, Олена його перебивала. Її дратувала його невпевненість. Потім він сказав дівчині комплімент щодо її краси. З цими словами він підійшов до своєї коханої впритул, його дихання було таким близьким, що до дівчини долинув винний запах від нього і в цю ж мить чоловік різко притяг її до себе. Скрикнувши, вона відштовхнула його. Від його дотику в її тілі пробудилася лиш відраза.

Він сказав їй, що кохає і попросив не робити йому боляче. У цей момент він навіть мав грізний вигляд:
— Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою!

Дівчина стояла під стіною зблідла, тремтіла всім тілом. ЇЇ серце, здавалося, зараз вискочить із грудей. Ноги підкошувалися, вона не спромоглася мовити й слова. Він просив відповіді.

Не могла вона навіть показати йому свої вічі. Тоді в розпуці якимсь дивним рухом поклала долоні собі на обличчя, з її грудей вирвався стогін.

Він забрав її руки і хотів зустрітися з нею поглядом, та вона відверталася.

Він запитував її, чи вона його не любить, чи не хоче виходити за нього. Ще з хвилину Олена мовчала, здавалося тільки, що чути зовні, як гупає її серце, шум якого ховало лиш її важке дихання.

Тоді Фельс вів далі і сказав, що просить його пробачити, коли він набридав їй зі своєю любов’ю, якщо вона невзаємна. Тоді Олена, ніби прокинулася від сну і сказала:
— Я хочу, Фельс! О боже, я хочу, хочу...

Він невимовно зрадів цим словам і, цілуючи, обіймав тонкий стан своєї коханої. Вона ж, здавалося, заледве терпіла ці прояви кохання.

Північ уже давно лишилася позаду, повний місяць заглядав через шибку до хати, на подвір’ї розливалися солов’їні трелі, із годинника долинало: «тік-так». Та звук цей перебивав звук плачу.

Плакала Ірина, а Олена, натомість, намагалася її втішити. Та її сестра ніяк не могла заспокоїтися, бо добре розуміла, яку жертву робить її найрідніша.

Аж раптом з Оленчиних грудей вирвався якийсь звук: чи то регіт, чи то стогін, і вона прокричала:
— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.

Затим вона попросила сестру більше ніколи не намагатися дістати з найпотаємніших глибин її душі «людину», яка там жила раніше, бо вона зробила те, що мусила.

Більше ніхто не промовив і слова. Олену обійняв сон. Приснилося їй неспокійне море, що бурхливими, важкими та холодними хвилями все ближче тяглося до неї. Аж раптом крізь шум морських хвиль дівчина почула якийсь звук — то був голос — голос чоловіка: сильний, голосний. Він наближався до неї. Її серце схвильовано билося. Вона мала бажання обізватися до нього, але не встигла, море заспокоїлося та на його гладі йшов мужчина: високого зросту і чоло мав золоте, у ньому відчувалася сила та відвага. Він прямував до неї та посміхався.

І зовсім не було їм дивно, що зустріч їх так довго відкладалася. Любувалися вони одне одним, вели суперечку, а морські хвилі грали їм музичний супровід — любовну пісню, стару, як світ.

***

Минув місяць після Великодня. Баба Катря частувала людей на Олениному подвір’ї і всі пили за молодят. Весілля було знатним. Гуляла вся округа. Так хотілося Феліксові. Мати Олени була невимовно рада і вірила, що знову вони заживуть так, як за доброго часу. І хоча багатіла вона покищо тільки думками, та вже проявилася колишня її пиха та бундючність. Вона знову стала вибирати кому давати руку при вітанні (над лісничому), а до кого зійде й так (зі вчителями).

Жінка була горда від того, що її доньку уподобав найзавидніший жених. А ще вона невимовно раділа, оглядаючи величезну кількість подарунків. Особливо її серце тішила скринька зі столовими приборами із срібла аж на дванадцятьох осіб. Цими коштовними речами обдарував свого вірного працівника барон.
Запросили на свято і Маргарету. Пані радникова розказувала їй про новоспеченого Олениного чоловіка, а та лиш мовчки слухала. За час, що минув з останньої Олениної з нею зустрічі, вона зовні прибавила віку і, здається, стала якоюсь дуже сумною. Весільна мати вела своє далі і розповіла, що Фельс дуже палко кохає її доньку, а їх він теж не зобидив і подарував їм невеличкий міський будинок, тож тепер вони з Генею полишать село. Ірина ж буде мешкати з сестрою. Далі мати запевнила гостю, що Фельс неодмінно зробить Олену щасливою. На що та тільки тихесенько сказала:
— Дай Бог…

З її пам’яті все не стирався спогад про те, що Олена не пішла до шлюбу з К-им. А він зараз став суддею з гарним доходом, взяв за жінку дочку знаменитого та заможного броварника. Пані радникова відповіла, що то вже неважливо, та й ніхто не знає, якою б була їхня участь у такому випадку. Також мати Олени винила у всіх їхніх бідах покійного Стефана.

Зустріч Маргарети з Оленою була хвилюючою. Вони обидві,чомусь, збентежилися. Наречена сказала, що все ж вирішила вийти заміж.

Гості були в очікуванні молодят. Наречений має бути з хвилини на хвилину, а от де наречена — невідомо. Шептатися стали запрошені.

Її сестра повідомила, що Олена через пару хвилин вийде, щоправда, мовила вона це з таким виглядом, неначе побачила примару.

Молода була вбрана у красиву сукню білого кольору, що сягала землі. Сестра бачила, що вона забилася в дальній куток і робила щось аж надто дивне: вона щось рвала на малесенькі шматки. Виявилося, що то були листи. Вона їх не читала, крім одного, що лишився. Цей клаптик паперу був востаннє написаний для неї її коханим Лієвичем. Він писав його уже не встаючи з ліжка. У ньому він мріяв, щоб вона була поруч і казав: «Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!..»

Наречена поцілувала той папірець і розірвала. Вона стояла під вікном, закривши обличчя долонями. Лілеї пахли знадвору, шум лісу доносився здалеку. Почав з’являтися ще якийсь звук, що все ближчав — то коні з візком наближалися. Не було для неї секретом, що це приїхав Він.

У неї затрусилися ноги, якимсь здавленим стало горло. Вона стала напружена як ніколи. І, раптом, до неї прилинуло невимовно сильне та раптове відчуття ненависті. Вона хотіла його смерті, більше того — вона сама хотіла його убити. Тільки його, чи себе? Його вини у тім немає… А собі виправдання вже теж немає. Чим вона виправдається, що вона людина?..

З її вуст вирвався якийсь страшний регіт.
…Вона ніби втискалася у землю і жахливо ридала; коли ж він з’явився поруч, то потяглася руками до нього, мов просила її вирятувати…

Чоловік підняв її з підлоги та міцно обійняв і засміявся з неї зі словами, що всім нареченим сумно перед весіллям і вони ллють сльози!..

1891 рік, с. Димка, Буковина.