Рецензія-сага 22.0. І дар і прокляття одночасно

Ось ми і перетнули межу, мандрівнику. Забудь про розрізнені байки біля багаття — тепер починається справжній епічний заміс, де кожна дія має ціну, а кожна помилка омивається кров’ю.
«Кров ельфів» - це перший повноцінний роман саги, де Анджей Сапковський остаточно спалює мости зі старим світом. Це вже не просто мандрівка відьмака від замовлення до замовлення, це велика шахівниця, де королі, шпигуни та чародійки рухають фігури, а в центрі всього  маленьке дівчисько зі срібним волоссям, що кричить уві сні про попіл Цинтри.
У цій книзі вайб стає густішим і похмурішим. Ми потрапляємо в Каер Морен - сувору цитадель відьмаків, занесену снігами, де Цирі проходить своє «хрещення» тренуваннями. Це неймовірно сильні моменти: бачити, як суворі вбивці чудовиськ намагаються стати вихователями для дитини, не розуміючи, що її сила здатна спопелити цей світ. Сапковський майстерно вплітає сюди навчання магії під наглядом Трісс Мерігольд, а згодом і Йеннефер, показуючи, що магія - це не лише влада, а й нестерпний біль і відповідальність. Це історія про те, як росте легенда, поки навколо збираються хмари Нілфгардської навали та розпалюється вогонь терору ельфійських «білок».

Так, тут менше відвертих махачів із монстрами, ніж ми звикли, і багато хто може закинути автору затягнуті політичні дебати в кабінетах королів. Але саме ця «пауза перед бурею» створює той самий об'ємний світ, де ти відчуваєш подих війни за кожним поворотом. Це книга про пошук ідентичності в хаосі, де кров ельфів - це і прокляття, і дар. Це ідеальний початок великої подорожі, який залишає тебе з відчуттям, що справжній жах ще тільки попереду.