Опіумні ломки, привиди Вайтчепела та британський снобізм

Більшість оглядачів продають цю книгу як «захопливе занурення в екзотичну Індію 1920-х». Але давайте дивитися правді в очі: це четверта книга серії, і якщо ви почнете знайомство з неї, то багато що втратите. Капітан Сем Віндем - не блискучий детектив на коні, а кінчений наркоман, який приїжджає в ашрам у глухому Ассамі, щоб злізти з опіуму. І аби зрозуміти чому так, конче треба прочитати попередні, аби ваше враження було цілісним і не настільки критичним. І поки його трусить від жорстокої ломки, минуле несподівано наздоганяє його і лупить з усієї сили. Книга жбурляє нас між двома лініями: темними справами часів його юності в туманному Лондоні та новим кривавим жахом в індійських джунглях.

За що Мухерджі дійсно варто потиснути руку - це відсутність романтизації. Британська імперія тут - це не джентльмени в білих костюмах, що п'ють чай. Це жорсткий, расистський і корумпований механізм. Сама фізіологія опіумної абстиненції Віндема прописана так натуралістично, що тебе самого починає нудити. Лінія з лондонським Вайтчепелом 1905 року - взагалі розкішна: брудні вулиці, параноя і дуже хитромудра детективна загадка. Це працює як ідеальний темний нуар.

Ті, хто читав попередні три книги, знають: головна фішка серії - це хімія між Віндемом та його індійським напарником, сержантом Банерджі, якого британці зневажливо кличуть «Здавайся-ні». Але в цій книзі автор кардинально змінює звичну динаміку. Чт це сало причиною провисання тексту, вирішувати вам, але  він точно став занадто похмурим і монотонним. Оглядачі про це часто мовчать, але для фанатів це може бути певним випробуванням.