П І Д С У З І Р’ Я М П О Е З І Ї
(калейдоскоп поетичних знахідок у збірці Павла Рачка «Співанка вітру»)

Щороку Павло Рачок не перестає приємно
дивувати читачів новими дарунками.
Нещодавно у видавництві РВП «Роса»
м.Костополя побачила світ нова поетична збірка
знаного нами автора з пісенною назвою
«Співанка вітру»
Напрочуд приємно знову стояти під сузір’ям поезії Павла Рачка і під куполом духовних небес розпізнавати яскраві поетичні злитки.
На перший погляд здається, що нічого нового не приховав поет для читача. Все ті ж, знайомі з попередніх збірок, теми – любов до рідної землі, незрівнянна краса рідного краю, віра в святі істини добра, правди, любові, справедливості, глибокий патріотизм… Однак, коли зазирнути у художні пласти трохи глибше, то чітко вловлюється тонкий аромат свіжої словесної акварелі. І навіть те, що уже десь колись торкалося поетових думок, у новій збірці повертається до читача новою гранню і постає більш відшліфованим, гучнішим, влучнішим…
Словесні діадеми у збірці «Співанка вітру» приваблюють вервечкою напрочуд влучних порівнянь, образів: «виноградні грона, наче неба очі», «Слова барвистими вінками Цвітуть, звучать в душі розкуто», «…пісня, як птаха з крилом перебитим», «Земля цвіте красиво, наче жінка», «молитвою цвітуть вуста», «камінь всіх спокус земних», «…років у діда назбирався віз», «квітне мальвами обрій далекий», «душа, мов золота струна», «Роздмухав вечір жар зірок у небі»…
У збірці багато сонця, тепла, любові, «поліських замальовок», найщиріших спогадів, відвертих думок. Образ Соняха асоціюється з сонцем і постає, як щире бажання поета іти до людей з добром.
«І летить мій сонях птахом в піднебесся,
Щоб в долю людям сонячно світить.»
Багато строф розбурхують почуття, спонукають до роздумів, породжують певні асоціації і навіть мрії. Скажімо, образ Лелеки – туга за незабутнім дитинством:
«Тихо в травах ридає дитинство моє –
Жаль озерець і шкода лелеки.»
Світлі барви навіюють омріяний затишок, замилування від заторкнутої уяви, яку поетові вдається пробудити емоційністю майстерних строф.
«Роздмухав вечір жар зірок у небі,
Майнув садів замріяних крилом.
Чарівний спокій… Що ще більше треба,
Щоб затишно в душі в цю мить було?!»
Такими затишними вечорами, коли душа невидимими павутинами прив’язується до небес, поет ділиться й зі своїми читачами, засіваючи в кожну свідомість, в кожне чутливе серце найпіднесеніші, найчистіші почуття, плекати які здатна лише справжня поезія. Слово до слова, думка до думки, образ до образу – так постають «букети чудових слів», поетичні дарунки, які Павло Рачок з приємністю дарує своїм читачам.
«Я подарую вам букет чудових слів,
Які осяють долю, мрії, думи.
Вони, мов янголів небесних ніжний спів,
Прийміть букет – лиш вам його придумав…»
І хіба можна стриматись, щоб не подякувати автору «Співанки вітру» за той прекрасний «букет», за «ці барви ніжні, наче дотик неба», за ту «красу і неповторність світлу»?.. Воістину:
«Тож скільки сонця в серці мати треба,
Щоб людям диво-дивне дарувать?!»
Так, його душа виткана з любові і сонячного тепла. Тому-то й не впускає він до неї вітра-бешкетника, аби той не обтрусив пелюстки виплеканих поетом квітів, не роздмухав тепло його серця, не охолодив чисту й палку любов.
«Коли я вітру співанку чую,
Його до тебе завжди ревную».
Ось таким ревним охоронцем з високими, чистими почуттями, влучно втіленими і донесеними до читача через поезію, постає Павло Рачок у збірці «Співанка вітру». І віриться, що листопад «холодними вітрами» все ж не розвіє визрілу красу. Рачкове слово ходить поміж нами
І світить в долю сонячно-ясну.

Павлу Рачку
на збірку «Співанка вітру»

Вслухаюся в «Співанку вітру»…
В ній бурштиновими пластами
Поміж сторінок словесами
«Сріблясті роси» виграють.

І «прохолодні ранки, як кришталь,
Видзвонюють у світанковій тиші».
Я так боюсь ті ранки розбудить -
В них дзвін світанків долю майстра пише.

А як в ній «ніжно літо виграє»,
У тій «Співанці…», що приносить вітер.
Тепло плодів вона мені дає,
Які, мов сонце, мудрим словом світять.

У «світлу казку» слово те веде -
Спасибі сонцесяйному Пегасу!
Хто прочитав «Співанку…», той збагне:
Поета слово – діадема часу.

Не загубіть коштовний діамант,
Що мелодійно й веселково грає.
І мудрістю оперений талант
Хай вільним птахом впевнено ширяє.
Тетяна Марцинюк