Перша людина

Камю не завершив цей роман — його життя обірвалося раптово, і тому текст зберігає незавершеність. У «Першій людині» Камю відходить від притчевості й абстрактного абсурду. Тут автор говорить простішою мовою — це майже автобіографія. Йдеться про пам’ять, що тримає людину на плаву серед бруду, війни, бідності та забутих облич. Альтер его Камю повертається в дитинство, де глуха бабуся, німа від емоцій мати і жорстка школа життя формують його світогляд. Але це не ностальгія. Камю нікого не ідеалізує. Його погляд — не сентиментальний. Він мов фотограф ловить світло на обличчях, де біль уживається з надією, а мовчання говорить голосніше за слова. Без жодного моралізаторства він досліджує, як виростає свідомість — не у вишуканих бібліотеках, а на пилюці бідних вулиць. «Перша людина» — це книга про те, як важливо пам’ятати, і як боляче — пам’ятати. Про зв’язок із землею, яка не стала батьківщиною, але залишилася в крові. Про матір, яка не могла читати, але була головним орієнтиром добра. І про слово, яке дозріває з роками — не як зброя, а як форма подяки. Цей роман — як недописане речення, у якому відчувається ціла епоха.