ПІД ФЕЄРВЕРКАМИ АФОР ДМИТРА ГОЛОВКА
(Роздуми над книгою «Хто і як завдає марноти?» Київ, 2010)

Як дятел лікує дерево від шкідників, так лікує мене від буденного паразитизму, що просто кишить перед очима, мудра книга. Вона словесною вишуканістю автора зцілює зболене серце, створює позитивну енергетичну ауру і спрямовує розум в гуманне річище приємних спогадів-асоціацій.
Нова книга відомого українського письменника Дмитра Головка «Хто і як завдає марноти?» (Київ, 2010) полонила мою увагу відразу ж, як тільки дарчим зимовим птахом, незважаючи на передноворічні холоди, долетіла зі столиці до мого містечка, і, покірно склавши крила на столі, очікувано пантрувала за моїми діями.
В афорах-притчах криється глибока мораль. Вони нагадують світлячків, що яскраво зблискують в темноті і здатні поглинати цю темінь своїм сяйвом. Та чи ж усім те сяйво може дати прозріння у світі темноти? Дмитро Головко, чий творчий талант є своєрідним бакеном в безпросвітній темноті сьогодення, переконує – не всім, а лише вибраним, чия чиста душа і світлий розум тягнуться до того світла і здатні впіймати його своїм прозірливим поглядом навіть у найглухішу темінь. «Тож думка в афорі – це мов натягнута тятива лука, або пружний канат під куполом цирку, на який стає лише сміливець»,- зазначає автор у передмові.
І справді, сміливості, дотепного гумору, соковитих художніх зворотів Дмитрові Головку не забракло, аби книга прочитувалась на одному подиху, тримала в полоні від першої і до останньої її сторінки.
Візьмемо хоча б питання «Чому ми такі?» із розділу «Непередбачене… минуле». «Полячка-мати вчить дитину: «Пам’ятай завжди, що ми поляки», литовська мати: «Ми – споконвіку литовці». А в нас: «Баран-баран-буць! Баран-баран-буць!» Ось вона – жменька гумору, в якій прикра, однак щира іронія наших життєвих придибенцій. А ось ще один «факт: є українці, але є й украінци. Між ними різниця не тільки в наголосі, чи в крапках над «і»… Багато хто носить розум у череві, а тельбухи в голові».
Знаходимо в суцвітті афор і болюче на сьогодні питання про мову, як докір росіянам за їхню надмірну «діловитість» і зневагу до землі, яка їх годує. «У Франції живе росіян – тьма-тьмуща. Гей, «старший брате», ти ж можеш витіснити звідти французьку мову. Чого ж чекаєш? А-а-а, руки короткі… Ото ж то!..».
Ідейно-тематичне коріння книги досить розгалужене. Цілу низку національних і соціальних проблем письменник виводить на очі читача: то він кепкує з безглуздих державних мужів, то закидає дотепне слівце в бік олігархів, то сипле зернами історії. «Майже за Тичиною: була колись і в нас нація, та позички з’їли – то Польщі, то Московії віддавали. Тому й досі живемо у борг. Тільки й того, що «у Дніпра веселочка воду позичає» (Т.Шевченко)».
У розділі «Абсурди за графіком» в письменника знову «Болить душа українського слова!» Він згадує відомого українського словоборця, щирого патріота Анатолія Погрібного, глибокопатріотичне, мудре слово якого витає над Україною, в якій не перестають варити густу смолу запеклі мовні «бісенята». Вони не передбачають, що першими можуть нею захлинутись.
Дмитро Головко вдало вкраплює в свої афори мудрі думки знаменитих людей. Скажімо, «…Людина багато чим відрізняється від свині… Ну, хоча б тим, що інколи може подивитися в небо». (Академік Амбарцум’ян).
Вервечка за вервечкою притчеве підґрунтя афор творить сюжетну канву книги, в якій і фрагменти історичного минулого, і особисті життєві перипетії автора, і похмуре сьогодення із затягнутим густими хмарами обрієм. Кожне слово тут звучить сміливо, щиро, влучно. Як от: «Нині дехто іде до Бога і не повертається до людей. Мода завжди непередбачлива». Або ж: «Народжений цупити чуже, звиватиметься вужем, щоб тобі ні копія не дати…Такі сучасні меценати».
Подібні думки знаходимо і в наступному розділі «Муза – на кулачку…». «Святість душі не залежить від кількості покладених на себе хрестів. Хоч із хрестом – але з хвостом».
А ось як влучно про естетику і її справжніх творців: «Андрій Малишко, розповідають, коли мав сісти за робочий стіл, то спершу одягав білу чисту сорочку… Це він робив і тоді, коли збирався на прогулянку в ліс… Пам’ятай про це і ти, готуючись до зустрічі з природою. Вона найвища і найчесніша поезія, а ти в ній – естет».
Стус, Гончар, Тичина, Козланюк, Франко, Підпалий, Малишко, Погрібний, Сосюра, Довгий і ціла низка інших відомих постатей добрим словом висвітлюються на сторінках книги і творять своєю присутністю барвистий колорит художності та глибини думок. Багато про що говорить і автограф на ложці, подарований автору вчителем Іваном Терентійовичем: «Аби їда була смачною, працюй щодня не лише мною». Так що – поезія вічна і спроможна багатьом уставити клепку»,- запевняє автор дотепних афор.
Всі три розділи афор влучно переплітаються, доповнюють один одного і витворюють у сприйманні читача пишний букет словесних метаморфоз.
Життя наше – суцільні афори, однак треба вміти їх вихопити із плину подій. У Дмитра Головка це виходить дуже вдало, дотепно. Що то значить – розлога мудрість, облицьована майстерним словом митця!
Дещо іншого жанрового ґатунку набирає останній розділ книги «Домашня заготовка», в якому знаходять місце образки – оповідки-есе, реальні картинки, вихоплені з життя, про стосунки людей, зв'язок людини з природою («Бджілка», «Сходьте на гори»), повчальні уроки життя («Крила»), людську мораль («Незвичайне побачення») і справжнє милосердя («Коли б то знаття»).
Розлога художність бере в полон, окрилює уяву і от уже чітко бачиш: «За вікном – передранкова темінь, розшита бісером зірок, перестуки коліс – як монотонна нескінченна пісня» («Нічний рейс»). «Ген на таранкуватому горбочку молоденькі осички в ніжно-прозірних пуантах починають своє лебедине озеро. А за ними й струнка берізка, що неподалік, біля їх подіуму, береться й собі за арабески» («Пробудження»).
Провокує на роздуми і сама назва книги «Хто і як завдає марноти?» Ми й справді часто марнуємо час, тратимо його на зайвину, від якої користі катма, а життя – набагато цінніша річ, і легковажне, дріб’язкове ставлення до нього повертається гострими гранями, на яких чітко проглядається людська глупота. Тож поспішаймо кожну хвилину наповнити цікавим змістом найкращих справ, аби на життєвому рубежі не шкодувати за втраченим, змарнованим часом.
«