You are here
ПОЕТИЧНИЙ САД ДМИТРА ГОЛОВКА (Роздуми над книгою «Млиновеє коло», К., 2006)
ПОЕТИЧНИЙ САД ДМИТРА ГОЛОВКА (Роздуми над книгою «Млиновеє коло», К., 2006)
Манить стиглими соковитими плодами поетичний сад відомого українського письменника Дмитра Головка. Цьогоріч у видавництві «Фенікс» побачила світ чергова збірка поета «Млиновеє коло», яка вмістила на ошатних сторінках три розділи: «Не стій, вербо, над водою», «Крило в крило» та «Хай залунає щира мелодія». До першого розділу «Не стій, вербо, над водою» увійшли чотири поеми, серед яких і та, що відлунює щемливим спогадом про найріднішу людину – батька, пам'ять про якого ніколи не зітруть вітри історії. Знаю я його дороги слави, Знаю, де він схибив, де не встав… Тільки я судить не маю права, Хоч і старший за його літа. Фантастичну картину про ярмаркування в Оглеві (нині село Гоголев) яскраво змальовано в поемі «В Оглеві – на ярмарку». Тут зустрічаємо і Павла Тичину, і Грицька Чупринку, і Демида Ромашка, і навіть Тараса Шевченка. Нізвідкіль – Тарас Шевченко З гурту виплив: - О, дива! Я ж до Огнева раденько Прибував чи раз, чи два. В поемі чітко відстежується провідна ідея – зневажливе ставлення до Валуєва і його ганебного циркуляру та заклик шанувати рідну мову, бо «… народ, що втратить мову, - Тільки поруб, не народ». Легенда про Вербу і Дуба у заплаві історичної річки Трубіж («Над Трубайлом») увіковічнює щире кохання Козака Івана і його дужини Оксани. - Прощай, Оксано! – і хотів Сторчка вниз головою. Дружина стала на путі, Схопила над водою, Щоб врятувати Козака, Івана врятувати. Щоб для легенди у віках Вербою й Дубом стати. «Казка про дзвоники» - самовіддана любов батька, яка врятувала хвору донечку Віточку. І старий задумавсь лікар, Розтривожений украй: - Я накращі ліки в світі Приготую – не вмирай! Аби змінити сумну пісеньку квітів на дзвінку і радісну, він звернувся по допомогу до коваля Самсона і той «… дав квіточкам надію І красу на всі віки». Як і в кожній казці, де добро перемагає зло, оптимістично звучать рядки: Хай дзвінок з металу-криці Зве до знань і до труда. Де любов людська іскриться, Там безсилою – біда! Ліричні авторські сповіді відкривають широку панораму відчуттів у розділі «Крило в крило». Залюблений в красу рідної природи, поет відчуває її «виважений пульс», її магічну силу, що дає «… крила журавлині І прагнення злетіть увись». Чітко проглядається в цьому розділі й патріотична грань: Я в землю України вріс, І зрошений її хлібами. ………………………. Я для Вкраїни не байдужий – Хай невеликий, та – струмок. Чутливе серце поета вболіває за рідну мову, яка «б’ється в тенетах», шугає диво-птахом на ворожо-хижих згарищах… Багато літ – ворожий ґвалт: В тенетах б’ється рідна мова. Заради неї – ріки крові І сотні злих, ядучих жал. Ностальгійно-зворушливо бринять поетичні рядки, присвячені друзям – випускникам Київського художньо-ремісничого училища № 16. Інколи зайду у ремісниче, Як в дитинства незабутні дні. Може, знов дзвінок мене покличе, Відгукнеться спогадом мені. Низка поетичних образків Д. Головка має притчевий характер. Скажімо, врш «Поцілунок» підтверджує святу істину: зрада набагато страшніша від самоти. Хай соловей піснями б’є!.. А розум все ж хай не забуде: Серед святих цілунків є Мерзенний дотик губ Іуди. Поет відверто засуджує людей байдужих, в яких – «душа німа» і нагадує «човник обтічної форми». Та все ж, признаюсь, отаких Мені б ніколи не зустріти! Про таких йдеться у творі «Диптих про Кобзаря», який пронизаний ідеєю свободи духу і бажанням не прислухатись до корисливих порад, не ображати свій хист. Коли цибатий панок радить Тарасові малювати «образи та ризи», а не картину, де б’ють солдата, той сміливо заявляє: Ти пропробуй того «хмизу», Сам побудь солдатом. Будеш знати, блюдолизе, Що слід малювати! Щемливий спогад, мов блискавиця, пронизує святий образ матері («У поминальний день». Вона була, мов сон-травиця – Ласкава й добра для усіх, Немов жоржина у росі – З війни забута удовиця. Це вона, вся у турботах, клопоталась про всіх і кожного у страшні голодні роки і в лихоліття війни, яка назавжди забрала від неї чоловіка, а від дітей –батька. Хвилюють поета і релігійні проблеми («Сестрі»), пов’язані з храмами Московського Патріархату, де «… мова ж – чужиною, не житям віддає, а мертвим зітханням!» А скільки тут щирих сповідальних рядків переповненого любов’ю впереміш із сум’яттям серця! У них і мотив розпачу, і каяття, і зрима реальність десь за фіранками самоти. Ніхто для нас не грає вальс, В житті ми пасинки незнані. На крузі доленьки зостаньсь, Мій ангеле, прошу востаннє. («Мить самоти») Пісенними мотивами розбурхує почуття завершальний розділ «Хай залунає щира мелодія». Тут проглядається широке поле для композиторів, адже напрочуд ліричні пісенні тексти дають можливість їм втілити свої таланти в музиці. Різні за настроєвим тембром рядки – від елегійно-сумного до обнадійливо-радісного і навіть жартівливого – мелодійно вписуються в поетичну канву збірки «Млиновеє коло» і надають їй колоритної барви. Нитка до нитки, стібок до стібочка – Ніжність лягає на полотні… Хочу в мережку білу сорочку, Щоб усміхалася доля й мені. («Нитка до нитки») Хай же усміхається доля і мережить веселковими барвами художнє полотно Дмитра Головка, аби воно вабило щирих шанувальників його творчості і нитка за ниткою висновувало вдячні думки поетові, справжньому Майстру Слова, котрий у білій мережаній сорочці вміє творити святковий настрій і щораз приходить до читача з глибоко сповідальними, вдумливо виваженими, емоційно наснаженими, художньо вивершеними книгами.