П’ять четвертинок

Гарріс створює історію — варить її, як повільне варення зі спогадів, де кожен шматочок минулого має свій смак і свій біль. У центрі жінка, яка не тікає від минулого, але живе в ньому, наче в будинку без вікон. Її спогади — не ностальгія, а зворотна сторона дитинства, темна й непередбачувана. Гарріс не романтизує пам’ять — вона показує її як стихію: теплу, коли гріє, і руйнівну, коли повертається. Кожен розділ — ніби рецепт, де між рядками замішано провину, кохання, страх. Іноді здається, що Гарріс не пише про людей, а про їхній післясмак — те, що лишається, коли все вже сталося. Ідея роману — у тому, що зло може вирости не з ненависті, а з дитячої цікавості. Що любов іноді знищує не менше, ніж війна. Що правду не можна виміряти кількістю сповідань. П’ять четвертинок — це не арифметика, а парадокс людського серця. Завжди щось лишається за межею логіки, щось, чого не можна поділити рівно.