«Раніше ніж їх повісять

У другій частині циклу Аберкромбі ніби розсовує стіни власного світу. Але не для того, щоб вразити просторами, радше щоб показати наскільки людина в них губиться. «Раніше ніж їх повісять» — це повільне й хитке балансування між втомою, недовірою та дивним відчуттям, що будь-який шлях усе одно приведе до місця, де ти не хотів опинитися. Персонажі в романі рухаються вперед, але жоден не контролює напрямку. Цікаво спостерігати, як їхні внутрішні суперечності розмовляють гучніше за їхні слова. Аберкромбі не робить із них «вигнанців із великим призначенням». Це просто люди, які намагаються витримати темп власних страхів та ілюзій. Сюжетна мандрівка — наче довге коло, де кожен поворот не обіцяє відкриття, а лише новий спосіб роздивитися старі проблеми. «Пошуки знання» розкривають ключову ідею роману: правда ніколи не з’являється вчасно. Вона приходить пізно, коли вже нічого не можна переінакшити. Особлива увага в цьому томі — до межі між владою й безсиллям. Аберкромбі показує, що влада часто має той самий присмак, що й страх. У кожній політичній грі є щось неприємно побутове. Немов автор нагадує: великі схеми працюють не завдяки геніям, а через рутину дрібних слабкостей. У підсумку роман залишає відчуття нескінченності руху: не вперед, а просто руху як такого. Аберкромбі майстерно показує, що світ не стає яснішим, коли ти дізнаєшся більше — просто запитань стає настільки багато, що навіть не хочеться шукати на них відповіді.