Романтика в Аушвіці

Коли я брався за «Татуювальника Аушвіцу» Гізер Морріс, я готувався до чергової безпросвітно важкої книги про Голокост. Ну, знаєте, де кожна сторінка кричить від болю, а ти просто захлинаєшся від відчаю і безвиході. Але те, що я отримав насправді, виявилося чимось зовсім іншим. Це не класична історична хроніка чи суха документалістика. Це, як би дивно чи парадоксально це не звучало в контексті табору смерті, неймовірно світла і життєствердна історія.

Сюжет розповідає про Лалі Соколова, який отримує в Аушвіці «привілейовану» роботу - набивати номери на руках новоприбулих в'язнів. І мене одразу зачепив цей жорсткий моральний шпагат. Я читав і постійно ловив себе на думці: а як би вчинив я? Ця посада дає йому шанс вижити, трохи більше свободи пересування і додатковий пайок, але якою ціною? Він буквально стає гвинтиком у машині смерті, наносячи тавра на своїх же. Оця сіра зона моралі, де немає правильних чи красивих рішень, а є тільки голий інстинкт виживання, прописана просто до мурашок.
Але найголовніше тут - це лінія кохання. Я спочатку думав: «Серйозно? Романтика в Аушвіці? Це ж якось недоречно». Але Морріс подала це настільки щиро і без дешевої мелодрами, що я повірив кожному слову. Для мене кохання тут спрацювало як абсолютний акт бунту проти системи, яка намагається стерти їх як людей і перетворити на прості цифри. Тільки от чи здатен цей бунт перемогти? 

Читається текст просто вліт. Я проковтнув книгу буквально за пару вечорів. Стиль авторки дуже простий, місцями навіть занадто кінематографічний - ти ніби одразу бачиш готовий сценарій для фільму (який, власне, вже і зняли). Спочатку мені трохи бракувало якоїсь глибокої літературної метафоричності, але потім я зрозумів: цій історії не потрібні складні словесні конструкції. Її сила саме в простоті і фактажі. Це розповідь реальної людини, яка хотіла жити і кохати, коли навколо працювали крематорії.