Сага всіх часів. Початок

Знаєте, є тексти, які не просто читаєш, а в які буквально переселяєшся, вростаючи в них пам'яттю. Перша частина «Володаря перснів» - це значно більше, ніж вступ до епічної саги. Це глибокий, пронизливий, майже тактильний міф про те, як незворотно минає епоха спокою і як звичайна людина робить крок за поріг свого дому, заздалегідь знаючи, що може ніколи туди не повернутися.

Джон Рональд Руел Толкін починає історію з Ширу - місця, що пахне опалим осіннім листям, свіжоспеченим хлібом, старим деревом і терпким люльковим тютюном. Цей старий, добрий світ навмисно показаний таким ідилічним, дещо провінційним і безпечним. І саме тому втрата цього спокою відгукується в серці найболючіше. Коли Фродо залишає свою домівку, ми фізично відчуваємо цю щемку ностальгію разом із ним. Це історія про те, що іноді найвищий прояв любові полягає в тому, щоб залишити все, що тобі найдорожче, заради того, аби воно просто продовжувало існувати у світі без тебе. 
Тут немає супергероїв у пластмасовому, сучасному розумінні. Товариство, яке збирається на Раді в Елронда, зіткане з суперечностей, давніх образ і високої трагедії. Ельфи, чий час повільно згасає і які мусять покинути Середзем'я; люди, що несуть тягар минулих помилок своїх королів; гноми з їхньою впертою, потаємною гордістю. Їхня мандрівка через моторошні, покинуті підземелля Морії чи крізь золоті ліси Лотлоріену прописана з такою меланхолійною красою, що ти ніби сам торкаєшся холодного каміння, яке має власну тисячолітню пам'ять.
Але найпрекрасніше і найглибше в цій книзі - це феномен самого Фродо. Абсолютна влада - перстень - не дістається могутньому чаклуну чи непереможному воїну з легенд. Вона лягає на плечі найменшого, найменш пристосованого до війни створіння. Його єдина, але найпотужніша зброя - це внутрішня чистота і відсутність жаги володарювати над іншими. Це дуже тиха, але феноменально сильна думка: найбільше зло перемагається не брязканням зброї, а щоденною, виснажливою внутрішньою стійкістю і вірністю своєму обов'язку..