Село не люди

« Село - це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що є у нас, - землі української!..»

Але, нажаль, село Шанівка зовсім не таке, яким ми його уявляємо і яким повинно бути. Це село, яке деградує і дебілізує… Люди, ніби відірвані від цивілізації, якісь дикуни. Автолавка приїжджає раз на тиждень і купити можна щось в обмін на олію, яйця, муку, телебачення не працює, новини тальки з радіо, доріг взагалі немає - суцільне болото… Дорослі тільки й  знають важко  працювати, а потім як відпочинок - напиватися і займатися сексом… А діти - діти хочуть йдуть до школи, хочуть ні, підслуховують і шукають собі пригод на голову… Мріють про велику любов. Хлопці вірять, що дівчата побачивши їхнє диво помруть від щастя. То й такі дурниці роблять, що на голову не надінеш… ( Не хочу спойлерити, але те, що зробили Сашко з Сергієм, мене шокувало… Невже і справді таке було.))) А дівчата вважають, що взяла в рота - то любов.

« -То це і є любов?.. Слизька…

-Це… чоловіче молоко.

- А казали… любов.» І ніхто їм не скаже, що почуття між 13 річною дівчиною і 36 річним одруженим чоловіком то не є нормою і що  від самої думки не можна завагітніла … Короче, тільки й думають всі як встромити, всунути, нагнути, заповнити… Пліткують, зводять наклеп, засуджують, цькують, готові здати один одного за найменшу дрібницю, навіть не розібравшись, чи винна людина…

Читати мені було цікаво. У вироки дуже незвичайний стиль викладу. Трохи з гумором, трохи грубий, з використанням нецензурної лексики, але це робило оповідь більш насиченою. Читання викликає водночас і сміх і усмішку, а з іншого боку - хочеться плакати. Невже й справді таке могло творитися в селах і такі люди там дикі… В якійсь мірі образливо за Шанівку…

Люко Дашвар не боїться піднімати в книзі  важкі питання: як суспільство сприймає “не таких”, ставлення до сексуальної моралі, роль емоційного насилля, стигма та самопожертва. Книга тримає в напрузі, бо доводиться постійно спостерігати за внутрішньою боротьбою головної героїні, яка супроводжується драматичними моментами.

Комусь ця книга може здатися важкою, а деякі сцени надто перебільшеними. Але, мабуть, такі реалії села були  раніше. Оскільки я набагато молодша від акторки, то не можу судити, бо росла в зовсім іншому селі… Але книга мені однозначно зайшла. Так, це не було “приємне читання для дозвілля”, це було боляче, обурливо, страшно але з вірою і надією. Книга змушує замислитися про те, як мало треба, щоб зламати людину, і як багато треба, щоб не зрадити себе.

Маю другу частину «Село не люди. Добити свідка». Читатиму обовʼязково !